Темна Академія-4 - Марина Сніжна

– Боюся навіть уявити, як тобі тяжко доводиться! – зі співчуттям сказала я. – Постійно бачити поруч того, хто позбавив тебе коханої жінки.

– Ти будеш сміятися, але він не раз набивався мені в друзі, – з гіркою посмішкою сказав Ірмерій. – Намагався залишити наші непорозуміння, як він це називає, у минулому. Казав, що, по суті, не відчуває до мене неприязні. І навіть зробив послугу, коли вчинив саме так.

У мене стислося серце. Яким же черствим треба бути, щоб сказати подібне тому, кому заподіяв горе! Одна річ – висловити таку думку мені, але самому Ірмерію?.. Це верх цинізму!

– Іноді мені здається, що моя ненависть його навіть забавляє, – ректор скривився і хитнув головою. – Давай більше не будемо про нього. Ця тема для мене надто болюча.

– Звичайно… Вибач, що змусила тебе її торкнутися…

Він посміхнувся і обережно провів рукою по моєму волоссю.

– Не уявляєш, яка ти дорога мені... Якщо Байлерн хоча б спробує заподіяти тобі шкоду, цього разу йому це не зійде з рук!

– Ти сам казав, що він має величезний вплив при дворі, – з тривогою сказала я. – Цим ти себе занапастиш…

– Гадаю, той час, коли я волів мовчки страждати, минув. – Мене вразив його вираз обличчя – спокійний, рішучий, сповнений якоїсь внутрішньої сили. – Я більше не дозволю гратися зі мною. Ні декану Байлерну, ні будь-кому іншому!

– Він не заподіє мені шкоди, – я постаралася говорити з упевненістю, якої насправді не відчувала. – Тобі немає потреби турбуватися про мене.

– Я не можу не турбуватися про тебе, моя люба, – Ірмерій схилився наді мною і ніжно припав до губ. – Ти наче частина мене самого...

– Я відчуваю те саме! – вирвалося в мене перш, ніж я осмислила сказане.

І все ж таки не шкодувала про це. Нехай потім буде боляче, коли нам все ж таки доведеться розлучитися, але правди це не змінить. Ірмерій – частина мене самої. Безмірно коханий, дорогий. Іноді мені здається, що перед тим, як я його зустріла, то й не жила зовсім. Тільки зараз життя набуло повноти і яскравості.

Наш поцілунок тривав і тривав, не бажаючи перериватися. Ніжний, трепетний, чуттєвий. Ми ніби смакували одне одним, не в змозі відірватися і знову стати чимось окремим.

– Так, а тепер треба зупинитися, – у якийсь момент хрипко сказав він, все ж таки відриваючись від мене. – Треба зцілити тебе. Адже саме за цим ти сюди прийшла...

– Знаєш, а я вже й забула, навіщо взагалі тут знаходжуся, – тихо засміялася я. – З тобою я взагалі про все забуваю!

Я намацала під коміром золотий ланцюжок з кулоном у вигляді мушлі-перлинниці і злегка стиснула. Після того як Ірмерій подарував мені цю річ, я ніколи більше з нею не розлучалася. Мені здавалося, що так зі мною завжди знаходиться частинка його серця.

Він з ніжністю мені посміхнувся і зосередився на лікуванні. Я ж насолоджувалася приємними енергетичними хвилями, що розтікалися по тілу, і не могла відвести очей від коханого обличчя. Дякувала Тараш за те, що вона подарувала мені таке диво – відчувати взаємність з боку цього чудового чоловіка.

Коли він закінчив цілющий вплив, то пригорнув мене до себе і на якийсь час решта світу перестала існувати. Я лежала в його обіймах. Чула биття наших сердець, що зараз звучали в унісон, і хотіла, щоб це тривало вічно.

Але рано чи пізно все закінчується… Ірмерій неохоче розімкнув обійми і відсторонив мене від себе.

– Тобі вже краще?

– Більш ніж краще, – я посміхнулася йому. – Я почуваюся прекрасно!

– Тоді ходімо... Попереду ще цілий день.

Він піднявся з ліжка і допоміг мені встати на ноги.

– Прошу тільки про одне: якщо у тебе виникнуть найменші підозри щодо намірів Байлерна, скажи мені про це.

Я завмерла, але все ж таки змусила себе розчепити неслухняні губи:

– Добре.

Від того, що доводилося так багато приховувати від коханого чоловіка, я відчувала всередині гіркоту. Сподіваюся, колись все зміниться і я зможу бути з ним абсолютно відвертою.