Моя зухвала - Ема Ноель

Відводжу погляд від чоловіка й дивлюся в лобове скло. Свобода зовсім поруч, і разом із тим так далеко. Вони навіть не намагаються приховати, куди мене везуть. Ми їдемо на околицю міста, це й до бабки не ходи. Склад… Про який склад могла йти мова? Чи не той занедбаний, з яким влада ніяк не може визначитися, за яку ціну й кому втюхати?

Раптом помічаю знайомий автомобіль вдалині. Він їде нам назустріч. Придивляюся пильніше у світлі нічних вогнів до номерів і не можу повірити, що удача мені настільки посміхнулася. Він! Невже все-таки шукає мене?

Отже, двері заблоковані. А вікна? Це ми зараз і перевіримо. Дію блискавично, розраховуючи момент, коли потрібний автомобіль буде проїжджати повз нас. Натискаю кнопку склопідіймача: ура! відчиняється. Тут таки висовуюся у вікно і кричу:

— Допоможіть! — саме в ту мить, коли потрібний мені автомобіль проїжджає повз.

Мене відразу затягують назад. Але я встигла показатися, та ще і як! На всю половину корпусу. Якщо він там, чи хтось із його людей, вони повинні були мене помітити.

— Ах ти ж психована! — кричить чоловік і знову замахується, щоби вдарити. Я миттю стискаюся, прикриваючи голову руками.

— Годі її лупцювати! — втручається той, що за кермом. — Чи ти хочеш зіпсувати товарний вигляд?

Рука чоловіка так і зависає в повітрі.

— Так із нею хіба можна інакше? То б’ється, то кусається, то через вікно вистрибнути намагається.

— Ну так зв’яжи її, годі дурня валяти.

— Чим?

— Там десь були мотузки, позаду, за сидіннями.

— Хотілося б знати, нафіга ти возиш із собою мотузки?

— Не знаю. Мало що. Ситуації бувають різні, ось як ця, приміром. Ти ще мій багажник не відкривав. Там стільки всього, уууу…

Я проводжаю сумним поглядом автомобіль, на який була вся моя надія. Він їде, ні на секунду не скинувши швидкість. Невже помилилася? Але номер же його. Я не могла переплутати. Я знаю його напам’ять. Усе про нього знаю. І яка його улюблена марка автомобіля. І який запах парфумів подобається найбільше. І яку каву він любить. І яким фільмам віддає перевагу. І як смішно він виглядає, коли спить. І які пісеньки любить насвистувати в душі.

Я знаю про нього все.

І які дівчата йому подобаються…

Зовсім не такі, як я.

А він на мене дивиться, як на… тягар. Як на нав’язану тваринку, про яку доводиться дбати. Ну, вибач, не моя в тім вина, що брат попросив про мене подбати. Нічого, ще трохи залишилося потерпіти. Щойно виповниться вісімнадцять, я піду, щоби не псувати його ідеальне розкішне життя.

Якщо, звичайно, виберуся з цієї халепи.

Поки я поринаю у свої сопливі рожеві фантазії, чоловік навпроти дістає мотузки. Дивиться на мене, як на дикого звіра, якого йому потрібно спіймати… Тільки він поняття не має, як це зробити без шкоди для свого здоров’я.

А я так просто не здамся.

Ну, справді, несправедливо якось виходить. Я берегла себе для коханого чоловіка — але він на мене не дивиться як на жінку. А тепер із мене хочуть зробити товар і продати комусь для фізичних утіх. Нечесно.

Чоловік прицілюється й ривком на мене кидається. Я встигаю піджати під себе ноги й ними ж відштовхнути його від себе. Він знову атакує. Б’юся, як дика кішка, але, попри це він перемагає. Яка користь із моєї дикості, якщо я всього лише худа дівчина, вагою щонайбільше сорок п’ять кілограмів? А в цього кабана кілограм дев’яносто, напевно. Хоч і не м’язів, але може просто вагою задавити.

У підсумку я опиняюся зв’язаною по руках і ногах. Ну, а оскільки я ще й кусаюсь, у роті з’являється кляп. Відверто кажучи, я б навіть зараз могла йому попсувати нерви, але це не в моїх інтересах. Я й так тепер уявлення не маю, як мені бігти зі зв’язаними ногами? Так, у мене є маленький ножик у черевику, але якщо я ним скористаюся, це не залишиться непоміченим.

Тому поки сиджу тихо. Із сумом дивлюся у вікно. Чому я така безталанна? Сирота, яка залишилася без останнього родича, коли мій брат загинув на службі. Загинув, захищаючи його. А він… Ні, він, звичайно, стримав обіцянку, яку дав присмертному. Але я не цього хочу. А він мене не помічає.

Зовсім скоро ми опиняємося на околиці міста. Занадто швидко доїжджаємо, тому що я так і не встигла вигадати, як мені втекти від них. Автомобіль зупиняється біля старого складу. Саме там, де я й думала. У безлюдному місці, де ніколи не буває випадкових перехожих.

Чому?

Та тому що всі чудово знають, що це місце насправді належить бандитам. Ну яка розсудлива людина прийде сюди з доброї волі? Це місце обходять десятою дорогою. Ось і все, кінець мені.

Мене грубо витягують з автомобіля за комір. Падаю. Навмисне. Непомітно дістаю ніж і ховаю в руці. Чоловік піднімає мене й перекидає через плече. Чудово! Поки він несе мене всередину, я займаюся мотузкою на своїх руках. Мотузка товста, і розрізати її моєю “зубочисткою” не дуже виходить.

Якби ж я мала більше часу…

Мене заносять всередину і ставлять на підлогу біля якогось контейнера. Зі стелі звисають великі гачки. На деяких підвішені ящики. Дивне місце. Страшне місце. Перед очима вимальовуються картинки з трилерів, де в подібних місцях завжди відбуваються кримінальні розбірки, перестрілки.

Страшно до чортиків.

Поки один ставить мене, інший піднімається на контейнер поруч.

— Давай її сюди, — каже той, що нагорі.

Що вони збираються робити?..

Я чиню опір, коли чоловік намагається підняти вгору мої зап’ястя, іншою рукою піднімаючи мене за талію. Але мій опір подібний звиванню гусениці в дзьобі птаха. Рухи відчайдушні, але результату нуль. Ніж зісковзує в рукав, залишаючись непоміченим. Тільки користі мені з нього там?

— Не зрозумів, мотузки трухлі, чи що? — каже чоловік нагорі, розглядаючи надрізану мотузку на моїх руках. — Тримай її поки що, тут має бути щось підходяще. Пошукаю.

За мить він повертається з новою мотузкою в руках, поки інший чоловік міцно тримає мене, притискаючи до себе.