Моя зухвала - Ема Ноель

— Я з поліції і в мене до вас є декілька запитань, — говорить чоловік і робить крок у мій бік. — Ми б могли поговорити з вами наодинці?

— Ні! — звучить у два голоси: ми з Русланом кажемо це одночасно.

Руслан відриває руку від обличчя та різко піднімається, дивлячись на мене… з подивом? З не меншим здивуванням, ніж я дивлюся на нього.

— Я боюся незнайомих чоловіків, — буркочу, роблячи перелякане обличчя.

Швидко обходжу поліціянта якомога далі й ховаюся за спиною Руслана, поклавши долоні на його плечі. Він виглядає незворушним. Тільки м’язи напружилися. А мені цілком затишно за його спиною.

— У неї… досі не минув шок після втрати брата, — каже Руслан. Молодець, правильно. — Тому Кі… атерина відповідатиме на ваші запитання в моїй присутності, — Руслан повертається до мене обличчям. Бачу, як напружено ковтає, але сказати нічого не може в присутності стороннього. — Сідай, я буду поруч, — говорить і вказує мені поглядом на крісло навпроти дивану.

Сідаю.

Руслан і поліціянт сідають на диван навпроти мене. Я бачу обличчя Руслана й мені стає спокійніше.

— Скажіть мені, Катерино, де ви були вчора ввечері?

Мимоволі кидаю погляд на Руслана, завмерши з відкритим ротом. На його обличчі лише кам’яна напруга.

— А що сталося? — кажу замість відповіді й дивлюся на поліціянта, намагаючись виграти для себе час і подумати.

— У цьому мені й належить розібратися. Де ви були? — дивиться на мене уважним поглядом.

— Вдома, а де ж іще! — обурено відповідаю.

— Невже? — гмикає поліціянт. — А де був ваш опікун? — зіщуливши очі, продовжує.

— Теж вдома, — здивовано витріщаюся на поліціянта. — Так а що сталося? — нетерпляче тупцяю ногами.

— Сталося вбивство. І є свідок із місця злочину, який описав дівчину, схожу на вас, — каже правоохоронець.

— Але я була вдома, — відповідаю поки що спокійно, лише злегка обурюючись. — Ви мене в чомусь звинувачуєте? — моє обличчя витягується в подиву й нерозумінні.

— А хто може це підтвердити? — продовжує поліціянт, ігноруючи моє друге питання.

— Я! — гаркає Руслан. — Годі вже її лякати.

Я застигаю. Моє обличчя витягується ще більше. На очах бринять сльози.

— А крім вас? Може ще хтось підтвердити, що ви дійсно були вдома? У вас же, напевно, і камери є?

Я вмикаю «сирену». Реву якомога голосніше. Крізь завісу сліз бачу, як смикається Руслан, не розуміючи, що зі мною відбувається. Не може збагнути, прикидаюся я, або в мене дійсно істерика.

Зрештою, Руслан не витримує й кидається до мене. Я встаю й миттю опиняться в його обіймах.

— Ну все, годі, — погладжує мою спину. — Заспокойся. Записи з камер вам дасть охоронець, — холодним тоном кидає Руслан поліціянту, не озираючись і не відриваючись від мене. Новий гучний плач виривається з моїх грудей.

— Добре, — каже поліціянт. Підводиться. Переминається з ноги на ногу, не поспішаючи йти. — У мене ще є невеличке питання. Катерино, коли ви спускалися, ви сказали: «Я прийняла душ і переодяглася, щоби тобі було приємно мене цілувати». Від чого ви відмивалися й чому ваш опікун повинен вас цілувати?

Я на мить замовкаю, жадібно хапаючи повітря. Відхиляюсь від Руслана. Широко відкритими очима витріщаюся на правоохоронця.

— Ви… ви… — видихаю між схлипами. — Як ви могли таке подумати! Ви не цілуєте доньку, матір чи молодшу сестру вранці в щоку?! — голос зривається, тому що і сльози, й обурення, і все відразу.

Ну й істерика дає мені можливість хоча б кілька секунд подумати, перш ніж щось йому відповісти.

— А прийняла душ і переодяглася… після того, як із песиками у дворі гралася, — а песики в Руслана є, до того ж велетенські, — от вони мене всю й забруднили.

Поліціянт гмикає.

— Ну добре, — він прямує до виходу. Зупиняється. Знову озирається. — А з обличчям у вас що? — пальцем креслить коло навколо щоки, пильно в мене вдивляючись.

Блін, видно від сліз потекла тоналка.

— Кажу ж, з песиками гралася, впала. Ви їх бачили? Вони важать більше ніж я, — знову починаю ридати.

Поліціянт із секунду розглядає моє обличчя, а потім все-таки виходить. Ледь за ним зачиняються двері, я знову кидаюся на шию Руслана. Показушні ридання припиняю, але сльози все ще течуть.

— Гей, — він обіймає моє обличчя і змушує подивитися в очі. Витирає сльози. — Він пішов. Усе гаразд.

— Я нікого не вбивала, — кажу я і знову обіймаю його, ховаючи обличчя на шиї чоловіка.

— Я знаю. Ну що ти, — чоловік накриває моє волосся долонею і веде вниз, гладить заспокоюючи. — Ти така розумниця. Усе добре відповідала. Молодчинка.

— Правда? — відриваюся від нього й зазираю в обличчя Руслана, усміхаючись крізь сльози. Злякано завмираю, згадуючи дещо. — А як же запис? Він же… — я не договорюю, бачачи як на обличчі Руслана з’являється загадкова усмішка.

Руслан з охоронцями когось убили, рятуючи мене? Що ж тепер буде?

— Там усе як слід, не переймайся.

Я заспокоююсь. Так добре, коли він так дивиться на мене. І так спокійно, коли він обіймає.

— Ну ти і сцену влаштувала. Злякала мене не на жарт, — сміється трохи нервово.

— Тобі подобається, як я зараз виглядаю? — запитую, зазираючи в бездонні блакитні очі.

Руслан окидає мене оцінювальним поглядом, повільно розглядаючи зверху вниз. Злегка відсторонює мене від себе.

— Трохи відверто, але це набагато краще, ніж те лахміття, в яке ти була вдягнена, — каже свій вердикт.

В очах Руслана спалахує вогник. Дихання чоловіка стає глибшим. Він так і тримає свої руки на моїй талії.

— Тоді поцілуй мене, як там, у душі, — прошу його, схвильовано видихаючи кожне слово.

— Кіті, — його голос раптово стає суворим. Тепло в очах ховається за крижаною стіною, — це була помилка. Я твій опікун і така поведінка з мого боку неприйнятна. Вибач.

Ось так? Неприйнятна? Опікун він. Наче старий дід. А він же всього лише на десять років старший від мене! Так би і сказав, що я йому не подобаюся. Це хоча б звучало правдоподібніше.