Моя зухвала - Ема Ноель

— А ременем відшмагати — непогана, — посміхається Руслан і в наступну мить відчуваю пекучий біль на своїй дупці.

Він ляснув мене! І зовсім не ніжно чи з натяком, а як батько плескає неслухняну дитину.

— Відпусти мене! — кричу і намагаюся вислизнути з його рук, поки Руслан швидким кроком несе мене кудись.

Отримую ще один пекучий удар по сідницях.

Мені так прикро, що я знесилено звішую руки й більше не чиню опір. Сльози градом котяться по обличчю знизу вгору, неприємно лоскочуть скроні, зупиняючись у волоссі.

Він заносить мене у ванну кімнату. Зачиняє двері. Відчиняє простору душову кабіну і ставить мене на підлогу. Намагається стягнути з мене куртку, стоячи зовні. Від злості вириваюся, сідаю на підлогу, підібгавши під себе ноги, й обхоплюю їх руками, щоб у нього нічого не вийшло.

Ні, не те, щоби я не хотіла змити із себе бруд. Хочеться, дуже. І гарною бути хочеться, з зачіскою, у платті, на підборах. Тільки коли я одного разу причепурилася, щоби привернути його увагу, Руслан усього лише кинув байдужий погляд у мій бік, просто відзначивши факт моєї появи, і на цьому все.

Тож яка різниця, як я виглядаю?

Сиджу на підлозі душової кабіни, опустивши голову, й бачу тільки його начищені черевики. Ну, звичайно, брудна дівчина шибайголова не вписується в його ідеальний образ мільярдера. Навіщо йому така вдома?

Але на таку він хоча б увагу звертає. Злиться, але помічає мене. А коли б я була слухняною, взагалі б не згадав про моє існування.

— Якщо не будеш митися, заведуться воші, — каже.

Аргумент. Але не для мене. Ігнорую його слова.

— Отже, так? — каже зі злістю.

Від різкого руху над головою рефлекторно стискаюся. І не дарма. Він вмикає воду! І направляє потік прямо на мене в одязі.

І йде до виходу.

Сплеск злості й образи накриває мене з головою разом із потоками води, що стікають по моєму волоссю й потрапляють за комір.

З криком безсилля хапаю пляшку, першу, що потрапила під руку, і кидаю йому в спину. Не влучаю. Пляшка падає на ідеально чисту підлогу й розтікається густою рідиною.

Руслан зупиняється. Хапаю ще одну пляшку й кидаю знову. Цього разу влучаю йому в ногу. Пляшка відлітає і з глухим стуком падає, ковзаючи підлогою. Продовжую кидати в нього всім без розбору, у той час, як чоловік розвертається і йде в мій бік із виглядом оскаженілого звіра.

Тільки страху в мені немає. Лише чиста, первозданна лють.

Як і в ньому.

Руслан підлітає до мене, заскакує в кабінку, хапає мене за комір і ривком ставить на ноги. Тремчу, дивлячись у його перекошене від гніву обличчя. Так близько… Зовсім поруч. Відчуваю його гаряче дихання. Тепер вода тече й по його волоссю, обличчю, стікаючи швидкими тонкими лініями.

А я стою безвільною лялькою.

Як же я його кохаю.

— Та що ж із тобою коїться, — шепоче хрипким голосом.

Це не питання, це сум’яття.

У його блакитних очах досі іскри, тільки вони тепер якісь інші.

А він мене не помічає.

— Навіщо доводиш мене до божевілля? — шепоче в мої губи. Диким поглядом блукає по моєму обличчю.

Я задихаюся від його близькості. Мої відкриті вуста тремтять. А мої очі прикуті до його губ.

Хочу відчути його на смак. Дізнатися, який він. Бути з ним, для нього бути. Від того й дурію.

Я заплющую очі і видихаю. Я не дочекаюся від нього ласки. Не тієї ласки, про яку я мрію.

Його дихання наближається. Тремчу, ладна розплакатися знову, розуміючи, що мої мрії залишаються мріями, що б я не робила.

І раптом відчуваю гарячий дотик до своїх губ. Легкий, невагомий дотик його пальця. Затамовую подих і широко розплющую здивовані очі. Я так сильно боюся налякати цю чарівну мить, що стою бовваном навіть коли він опускає палець на моє підборіддя й накриває мої губи поцілунком.

Справжнім поцілунком.

Наполегливим, впевненим, але разом із тим стриманим. Губами захоплює мої, підминає їх по черзі. Мої руки ковзають вгору й лягають на його плечі. Мої губи стають сміливішими і відповідають із вдячністю на його пестощі. Руслан повільно розстібає мою куртку, під якою крім ажурного бюстгальтера нічого немає. Знімає куртку і викидає її назовні.

Притискаюся до нього всім тілом, нахабніючи настільки, що запускаю язик у його рот. Руки чоловіка лягають на мою талію, стискають… і м’яко відсторонюють мене. Здивовано дивлюся в його обличчя. У його погляді справжня снігова буря. І він дуже, дуже злий.

— Цього ти хотіла? — холодно цідить.

Гублюся. Ну, взагалі-то, так. Я цього хотіла. Тільки чому він так злиться? Сам же поцілував. Нарешті.

Обурене гарчання. Він відступає.

— Прийми душ, — кидає наостанок і йде.

Швидко, немов не йде, а тікає.

Розгублена, мокра, стою й намагаюся зрозуміти, що щойно сталося.

Але абсолютно нічого не розумію.

Він мене поцілував. Але чому так розлютився? Що я не так зробила? Я чимось його розізлила? Чи образила?

Або я просто йому не потрібна. Зірвався, не втримався. Зі злості поцілував, аби відчепилася, і втік.

Ну що ж, Руслане. Десь ти помилився. Зовсім маленької помилочки припустився. Ти показав мені, що в мене є шанс. Може й зовсім мізерний — але він є. І я за нього вхоплюся міцно руками й ногами.

Хочеш, щоби я була чистою? Окей. Я знімаю із себе мокрий одяг і ретельно миюся. Змиваю весь бруд, усе своє вуличне маскування. Загортаюся в рушник. Сушу волосся.

Повертаюся у свою кімнату і вибираю що вдягнути. Одягаю коротенькі шорти й топ, який залишає живіт повністю оголеним. Поправляю волосся, розсипаю по плечах чорні пасма, що сягають нижче лопаток. Малюю тонкі стрілки навколо очей. Фарбую вії. Наношу тональний крем на обличчя, маскуючи садно. Вилиця болить, нагадуючи про вчорашні пригоди, але терпіти можна.

Блиском підводжу губи. Дівчина в дзеркалі мені дуже подобається. Тепер я виглядаю на всі двадцять. Вродлива, доросла… жінка. Дивлюся на зап’ястя. Сліди від мотузок дратують. Беру два широких плетених браслети, які повністю закривають садна на руках.