В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Він ніби пробує мене на смак, смакуючи кожним торканням. Прихоплює то нижню губу, гладячи її язиком, то верхню. Так ніжно, що ні відштовхувати, ні зупиняти його не хочеться. Тому що, у відповідь на цю ласку, щось починає тріпотіти в мені, наче маленький вогник на вітру, несміливий і лоскітний.

Його темрява лащиться до мене, присипляючи пильність, змушуючи розслабитися. Чоловічі долоні гладять мої передпліччя, зап'ястя, кисті. Він чомусь переплітає наші пальці, тягне мої руки вгору, змушуючи обхопити його шию.

− Тримайся за мене, маленька, − вуркоче хрипко мені в губи, і наступної миті підхоплює на руки. 

І ловить моє злякане зітхання новим поцілунком. Глибшим, більш вимогливим. Його язик проникає мені до рота. Але не грубо. Досліджує. Торкається. Пестить. Залучає до цього дивного танцю і мій власний язик.

Мене не відштовхує його смак… навпаки, дивним чином подобається. Я навіть не помічаю, що справді хапаюся за нього, розгублено прислухаючись до своїх відчуттів. І не знаходжу в них нічого схожого на неприйняття. Як так може бути?

Це все печать… Точно печать… і його темрява, і моя спустошеність. Це вони притуплюють мої страхи, через них я зараз не боюся бути в його руках, приймаю його ласку. Він уже тримав мене. Не раз. І цілував раніше теж. І обіцяв таке...

Не знаю, чим би все закінчилося, якби нас не відволік дивний звук. Я навіть не одразу зрозуміла, що видала його сама. Точніше мій голодний шлунок, котрий вирішив нагадати про себе гучною руладою.

Демон відривається від моїх губ, здивовано дивлячись у вічі.

− Вибачте, − видихаю, відчуваючи, як заливаються щоки пекучим рум'янцем сорому.

− Це ти пробач, Зайченя. Я обіцяв тебе погодувати, а сам захопився, – лукаво посміхається його демонічність. − Іди вмивайся і роби все, що тобі потрібно. Я нагорі почекаю, постережу. Нічого не бійся. Ніхто тебе не потурбує і ніхто не дивитиметься. Якщо щось буде потрібно, покличеш.

З цими словами він опускає мене на землю. І цмокнувши ще раз у губи, йде геть, вибравшись по стежці з яру.

Напевно, з хвилину я просто дивлюся йому вслід. Серце гуркотить у грудях так сильно, що майже боляче. Але це… не страх. Скоріше хвилювання. Забуте. Чуттєве. Щось таке я відчувала колись давно… ще до заміжжя.

Мені подобався один молодий баронет, з яким я познайомилася при дворі. Він так дивився на мене щоразу при зустрічах, що я ніяковіла і червоніла. А одного разу ми з ним випадково зіткнулися у палацовому саду. Довго гуляли разом, розмовляли, тримаючись за руки. І на прощання Гай поцілував мою долоню, зізнавшись, що закоханий у мене… Мені здалося тоді, що я можу злетіти в небо від щастя.

То був останній раз, коли я його бачила. Наступного дня мені сказали, що баронет Гай Савіль поїхав зі столиці. Тоді я не мала причин не вірити королю. Проплакавши пару ночей у подушку, я викинула з голови свої наївні мрії про віроломного юнака. Лише потім, значно пізніше, до мене прийшло розуміння, хто був причиною його зникнення, і... я досі не знаю... чи він поїхав насправді? Каюся, мені було страшно дізнаватися. І не тільки через те, що це загрожувало мені жорстоким покаранням.

Зітхнувши, я торкаюся припухлих губ. І йду до струмка.

Демон знову похитнув усі мої внутрішні підвалини. Сам налякав і сам втішив. Розлютився, але був ніжний. Не зірвав на мені свій гнів. Випитав те, що я зовсім не збиралася йому говорити. А потім знову цілував, змусивши забути про паніку та сльози.

Він дуже хитрує... Пробирається до мене під шкіру. Привчає до себе. Втирається у довіру.

Чи маю я право йому довіряти? Ні. Він досі можливий наречений Торі. І, можливо, король.

Тільки, як мені триматися на відстані від того, хто постійно хоче бути ближче? Особливо якщо це величезний демон, якому всі підкоряються.

Доведеться дуже постаратися. Сподіваюся, після приїзду до Раграста, йому стане не до мене. Дуже сподіваюсь. Мені потрібно стати непомітною.

Навідавшись у кущики й вмившись біля струмка, я прямую назад до стежки. Старанно намагаючись не згадувати, що я без пов'язки. Треба поводитись природно. Треба тримати свій страх у вузді.

От тільки з кожним кроком стає все складніше не згадувати. І тримати.

В обозі є ті, хто може мене впізнати. Дейр Градо та демони, що його супроводжували. А ще… обидві служниці Торі. Хефі та Оддет.

І я не знаю, чи достатньо смаглявої шкіри та повної відсутності фарби на обличчі, щоб залишитися невпізнанною. Посли бачили мене лише один раз на тій вечері. І я добре тоді попрацювала над своєю зовнішністю, щоб виглядати красивою лялькою. Та й риси трохи змінила за допомогою своєї магії та фарби. А служниць Торі вибирала з тих, що служать їй зовсім нещодавно і бачити королеву могли тільки здалеку.

Доведеться сподіватися на те, що цього достатньо. Адже ніхто не підозрює у мені Аміннаріель. Отже, не шукатимуть у мені знайомих рис. Сподіваюся.

Тому що його демонічність має рацію, далі носити пов'язку буде небезпечно.

Варто про нього подумати й він тут як тут.

– Закінчила? − чую його голос, коли ступаю на слизький підйом.

− Так, − киваю, обережно хапаючись за гілки кущів, щоб допомогти собі втриматися на ногах.

– І чому не покликала? − демон спритно, як і минулого разу, спускається, вмить  опинившись біля мене. − Іди сюди, винесу нагору.

– Не треба… будь ласка, – роблю я крок назад.

− Якщо поясниш, чому, − примружується невдоволено, нависаючи наді мною.

Пояснити? Страшнувато. Зате… може, так я зможу його переконати в тому, щоб не чіпав мене. Він же обіцяв, що не примушуватиме.

– Ви… один із можливих наречених моєї пані. І я не хочу… вашої уваги до мене. Їй це буде неприємно. До цього... ви застали мене зненацька, поцілувавши. Але не робіть цього більше. Будь ласка. Нехай для вас це нічого не означає, але я не можу так чинити з принцесою.

− А, так, звісно. Твоя відданість принцесі. Як я міг про неї забути? – шумно зітхає демон. − А що, як я скажу тобі, що точно не одружуся з твоєю пані?