В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

– Ви так упевнено про це кажете. Отже, його дар визнав її обраною? – не стримавшись, питаю я. Якщо це так… Від полегшення навіть голова трішки паморочиться.

Торі не відмовлять. І я не цілувалася з її майбутнім чоловіком. Це ж чудово.

− Ти задоволена, я бачу? – вкрадливо зауважує демон. – Мені приємно, що тебе так сильно тішить відсутність у мене нареченої. Так, Зайчення, я можу всю свою увагу приділити тільки тобі.

– Я не… – приголомшено скидаю на нього очі, але до моїх губ притискається чоловічий палець.

– Ага. Не про це думала, так, – хитро посміхається його демонічність. − Вдам, що повірив. Ходімо до табору, тобі поїсти треба. Якщо не хочеш, щоби відніс, давай хоч руку. Допоможу піднятися стежкою.

І не чекаючи моєї відповіді, він заволодіває моєю долонею, знову переплітаючи пальці. І тягне за собою нагору.

Ну, що за нестерпний демон. І зовсім не тому я раділа. От ні крапельки. І увага його мені зовсім не потрібна.

Ще на підході до табору я вловлюю в повітрі апетитні запахи гарячої їжі. І мій шлунок починає бурчати ще сильніше, змушуючи страшенно ніяковіти. Вранці поснідати мені так і не вдалося. Точніше, про сніданок я просто забула. Та й потім з усіма цими хвилюваннями про їжу не подумала навіть. А зараз от помираю з голоду.

− Іди до принцеси, я тобі принесу обід, − каже демон, відпускаючи мою руку, як тільки ми виходимо на галявину.

Озирнувшись, я помічаю, що Торі сидить на тій же колоді, що й раніше, задумливо дивлячись на чоловіків, що зібралися біля багаття. Точніше на одного конкретного. Другого чи то короля, чи то принца.

Пропозиція мого супутника мені подобається, тому згідно кивнувши, я прямую до неї, крадькома позираючи на всі боки. Здається, ніхто на мене не звертає уваги.

− Ваша високість, дозволите сісти з вами? − підійшовши до принцеси, звертаюсь до неї, як належить служниці, на випадок, якщо хтось особливо вухатий і уважний нас слухає.

− Звісно, ​​Мар. Сідай, складеш мені компанію, – усміхається Торі, хоча в очах стелиться тривога. − Ти зняла пов'язку? Чому?

Вона не бачила, що це зробив... демон, чиє справжнє ім'я я мала б з'ясувати замість того, щоб впадати в паніку?

– Мені… його високість пояснив, що я з цією пов'язкою привертаю надто багато уваги й розпалюю зайву цікавість у його одноплеменців, – поясню тихо, сідаючи поруч із нею на колоду.

Торі здивовано здіймає брови. Посувається до мене ближче, схиляючись до вуха.

− З тобою все гаразд? – питає тихо.

− Так, все... добре, − розповідати їй, що я пережила, так раптово залишившись без маски, точно не варто. − А ви як?

– У мене, здається, все чудово, – на губах моєї подруги розквітає задоволена усмішка, а на щоках – збентежений рум'янець. Вона кидає погляд у бік багаття, та так і завмирає, дивлячись на чоловіків, що наближаються до нас. – О боги, вони обоє йдуть сюди, а я так і не розібралася, хто з них насправді король.

Вона не одна така. Зовсім ці демони нам голови задурили. Хоча... Якщо навіть Торі не вдалося випитати, то куди вже мені.

– А для… вас це важливо? – питаю пошепки, теж поглядаючи на демонів.

Та відповісти вона не встигає. Брати наближаються до нас, кожен тримаючи по дві тарілки з чимось вельми апетитним. І я впізнаю «свого» ще до того, як він вручає мені мою порцію і сідає поряд.

− Їж, Зайченя. Я трохи остудив, щоб ти не обпеклася, − каже він, як щось належне. Немов це щось абсолютно звичайне для нього так дбати про... служницю.

− Дякую, − зніяковіло киваю йому, слухняно беручись за їжу. Ох, як смачно. І добре.

− Торі, не познайомите мене з вашою супутницею? − цікавиться у моєї подруги другий, вручаючи їй тарілку, і сідаючи на землю біля її ніг.

До чого ж дивні ці демони. Чи перестану я колись дивуватися їхнім звичкам?

Другий близнюк повертається до мене, з цікавістю розглядаючи. І от дивна річ, мене… не лякає його присутність. Може, тому, що він так схожий на свого брата, а може тому, що цей брат зараз сидить поруч зі мною і спокійно їсть свою порцію ароматної каші з м'ясом, однією своєю присутністю забезпечуючи мені ту саму обіцяну ним безпеку.

Я навіть ловлю себе на несподіваному бажанні посунутись до нього ще ближче. Але вчасно притлумлюю такий невластивий мені порив.

− Я б із задоволенням. От тільки не впевнена, як вас їй у відповідь представляти, – іронічно хмикає Торі.

Що вона робить? Панів служницям не заведено представляти. А принців та королів і поготів.

− Ха, брате, ти чув? Нас знову плутають, − іронічно посміхається «її» демон. − І хто? Моя власна наречена.

− Ви несправедливі до мене, − ображено дме губи Торі. – Я чудово знаю, що саме ваш брат супроводжував мене та мій кортеж до Вардена. А вас я побачила вперше лише сьогодні. Але я зовсім не впевнена, хто з вас двох король Аєдан, а хто принц Адлар. Мені навіть здається, що ви мене навмисне плутаєте. Це перевірка, так?

Торі стискає тремтливі губи, вмить стаючи такою засмученою і зворушливою, що не поспівчувати їй просто неможливо. Навіть демона, що сидить біля її ніг, вмить проймає. Відставивши свою тарілку, він пересідає на колоду й обіймає її за плечі.

− Ну що ти, маленька... − починає він, але відразу різко замовкає, насторожено скидаючи голову.

А його брат взагалі схоплюється з місця, прислухаючись до чогось і вдивляючись у ліс за нашою спиною.

− Швидко в дормез обидві! − наказує жорстко нам з Торі, вихоплюючи свій меч.