В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Торі завмирає розгублено, по черзі дивлячись то на одного, то на іншого, і явно не знаючи, як їй тепер поводитися. А ці підступні демони ще й стоять поряд, пліч-о-пліч. Все в тих же чорних камзолах, з однаковими зачісками та однаковими ввічливими виразами на обличчях. От і не вір після цього, що перевіряють.

− Принцесо, дозвольте допомогти, − рішуче виступає вперед один із братів, простягаючи їй руку.

− Так звичайно. Дякую, – не знаю, як чоловіки, а я виразно чую в голосі Торі полегшення.

Вона з усмішкою вкладає свою долоню в чоловічу, а той раптово замість того, щоб просто підтримати, тягне її на себе і другою рукою обхоплює Торі за талію, буквально виймаючи з дормеза дівчину, змусивши її приголомшено зойкнути.

Задивившись на те, як мою подругу притягує до своїх обіймів один із братів, щоб прошепотіти їй щось на вушко, я навіть не відразу помічаю, що другий у цей час уважно дивиться на мене. А коли помічаю… щось стискається у грудях… схвильовано та трохи тривожно. Невагомий дотик його пітьми до моїх пальців сприймається вже таким знайомим, що хочеться погладити її, як кішку. Так, я впізнаю його силу. Я вже встигла до неї звикнути за ці два дні. Але тепер зовсім не впевнена в тому, чи знаю, хто насправді переді мною. Адлар, як він назвав себе? Чи… король Аєдан?

− Іди сюди, Зайченя, − смикає куточком губ у задоволеній посмішці.

− Навіщо? – стискаю сидіння, щоб сховати нервове тремтіння пальців. І тільки тепер помічаю, що другий демон уже забрав кудись Торі.

А цей… підходить до дверцят, ставить одну ногу на сходинку, спираючись руками на краї отвору, подається до мене, заглядаючи всередину дормеза. Ми залишилися віч-на-віч.

– Хочу тебе… зводити погуляти. Ніжки розім'яти, повітрям подихати. А потім тебе можна буде і... нагодувати обідом.

– А можна я сама піду? − цікавлюся тихо, відчуваючи, як червонію від його вкрадливих інтонацій, і дивних пауз, які змушують подумки чути зовсім інше.

− І щоб тебе блохасті вкрали? Ні, не можна – хитає заперечно головою. − Вибирай, Зайченя. Або ти йдеш зі мною, або я йду до тебе.

Дивний вибір. Без вибору. І так, і так мені доведеться терпіти його присутність. Та все-таки в тісному та обмеженому просторі дормеза, наодинці з ним, таким величезним, перебувати трохи страшніше, ніж зовні, де можна хоча б спробувати втекти, якщо що. Та й не зможу я весь час, що відведений на привал, просидіти в дормезі. Природних потреб ніхто не скасовував.

– З вами, – зітхаю приречено, змушуючи себе посунутися до виходу.

– Я знав, що ти ухвалиш правильне рішення, – посміхається демон.

Не можу я його Адларом називати більше. Навіть подумки. Але й прийняти ймовірність, що переді мною може бути Аєдан... ні, теж не можу. Не хочу цього. Не потрібна мені увага ще одного короля.

Він простягає руку, і я ловлю себе на тому, що мені не страшно його торкатися. І зовсім-зовсім не неприємно. Навіть навпаки… немов я точку опори знаходжу. Дурні інстинкти. Це все через його печать – я впевнена.

Але як тільки моя долоня опиняється в чоловічій хватці, він тут же притягує мене ближче, майже повторюючи дії брата. Обхоплює за талію, змусивши здивовано пискнути. І виносить із дормеза. Обіймаючи. Притискаючи до себе.

Упираюся долонями в широкі груди, намагаючись відсторонитися, як тільки мої ноги торкаються землі.

– Відпустіть… будь ласка.

Відчуваю, що всі дивляться на нас. Можливо, навіть Торі. І через це відштовхуюсь від демона ще сильніше. Опускаючи голову, все нижче. Не треба зі мною так. Не хочу цієї уваги.

− Тс-с-с, зараз відпущу. Не бійся, − він дозволяє мені трохи відсторонитися, зовсім трохи. Чоловічі долоні на моїй талії здаються гарячими й такими важкими. − Зачекай секунду. Не втечеш?

А є куди? Навіть зараз я бачу, що довкола повно демонів. Один його наказ, і мене миттєво схоплять, навіть якщо мені пощастить вислизнути з цих загребущих рук.

Заперечно веду головою, показуючи свою покірність.

− Хоробре Зайченя, − посміхається демон.

Не хоробре. Ні. Просто… навчене гірким досвідом, що опір лише роздражнює хижака сильніше. Як і спроби тікати.

А наступної миті демон відпускає мою талію. І, перш ніж я встигаю усвідомити його дії, підіймає руки до мого обличчя.

– Це тобі більше не потрібно. Ти в безпеці, – повідомляє вагомо, знімаючи з моїх очей пов'язку.

Злякано видихнувши, я намагаюся вхопити край тканини, повернути свою маску, захист… але марно – він стягує її з моєї голови повністю, зминаючи в кулаку.

Закриваю долонями обличчя. Сльози обпікають очі, туманячи погляд. Горло стискає образою. Я не зможу… не зможу без маски. У всіх на очах. Мені здається, ніби всі погляди зараз прикуті до мене. До мого обличчя. Мене впізнають.

За що він так зі мною?

– Будь ласка, поверніть, – мені вже байдуже, що мій голос звучить жалюгідним лепетом. Паніка душить, заважаючи дихати. Серце калатає у грудях так, що здається, я зараз помру.

– Нащо?, – демон схиляється до мене. Вимовляє тихо на вухо: − Від кого б ти не ховалася, його немає серед нас. Тебе ніхто не скривдить. Не посміє. Обіцяю.

− Ви не знаєте, про що кажете, − схлипую, мимоволі подаючись до нього. Ховаючись за масивною фігурою чоловіка, якщо вже він відібрав у мене інший захист.

– То розкажи мені.

– Ні!

Спини торкаються його долоні, проводять по лінії хребта. Здригнувшись від несподіванки, я мимоволі втикаюсь чолом йому в груди. А наступної миті мене обіймають. Просто... обіймають. Втішно. Ласкаво. Демон притискає мене до себе, накриваючи мою голову долонею.

І я просто завмираю, мимоволі прислухаючись до себе. Недовірливо. Мене ніколи в житті не втішав чоловік. Не ховав у своїх руках від світу. Це так дивно, що навіть страх відступає. Як він це робить зі мною?

− Маленька, я можу зараз пожаліти тебе і повернути цю ганчірку. Можу дозволити тобі знову сховатись за нею. Ти вдягнеш її й будеш далі відчувати ілюзію невидимості та захищеності. Але насправді тебе все одно бачать. І всі розуміють, що ти ховаєшся. Демонів цією ганчіркою не обдуриш, тільки цікавість розбурхаєш. І це лише справа часу, коли її з тебе скинуть силоміць, зробивши беззахисною.