В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Так просто? Чи повернути? А чи поверне?
Роблячи судомний вдих, я стискаю тремтливі руки в кулаки. Простіше зараз сказати: «Так». Зажадати… попросити віддати мені цю пов'язку.
Але його слова вже пустили отруйне коріння у моїй свідомості. І тепер, навіть якщо демон справді віддасть мені її, я вже не зможу почуватися захованою за цією маскою. Я знатиму, що вона насправді не ховає мене ні від кого. Відчуватиму, що вона привертає до мене увагу. Він позбавив мене цієї ілюзії. Відібрав.
Але як мені тепер бути? Як знайти в собі сили відсторонитися від чоловіка, що обіймає мене, і дозволити всім бачити моє обличчя.
− Зайченя, що скажеш?
− Ви, справді даєте мені вибір? – питаю з гіркотою. − Після того як…
Замовкаю, стискаючи губи й стримуючи сповнені образи й гіркоти слова.
Безглуздо. Так нерозсудливо... Не можна мені з ним так розмовляти. І шукати захисту у нього більше не можна. Треба шукати сили у самій собі. Сили яких цілком можливо і немає більше. Але я маю їх знайти. Просто зобов'язана. Повинна звикнути існувати без ілюзорного захисту маски, якщо вона не захищає, а лише вводить мене в оману.
– Відпустіть мене, будь ласка… Ви… обіцяли, – знову намагаюся я відштовхнутися від кам'яних грудей демона.
− Так, обіцяв, − зітхає він, розтискаючи руки.
Тепер залишилося самій відсторонитися. Тяжко дихаючи й відчуваючи, як калатає серце в горлі, доводячи мене майже до нудоти, я змушую себе зробити крок назад. Від нього.
Низько опустивши голову, міцно заплющуюсь на мить, збираючись з силами. І з думками. Повертаючи собі здатність мислити. Хоча б трохи. Намагаючись не бути забитою нікчемою, яка всього боїться.
Хочеться прослизнути назад у дормезу, сховатися хоч десь… але ж я хотіла свободи. Отже, маю за неї боротися. Як би не було мені прикро, демон має рацію. Якщо всі бачать мій обман, з пов'язкою я привертаю до себе зайву увагу.
− Маленька, давай я віднесу тебе до струмка, − вривається в мої думки його голос. – Там стане легше.
− Ні, я сама, − трясу головою, розплющуючи очі. – Не чіпайте мене… будь ласка.
− Ну якщо сама, − він підтискає губи. Зі співчуттям. І досадою. − Ходімо. Ніхто не дивиться на тебе.
Іти з ним мені страшенно не хочеться. Але ж не відпустить одну. Можна попросити, щоб Бранн мене супроводжував. Але... бородань мене без пов'язки не бачив. Ніхто не бачив, окрім чоловіка, що стоїть переді мною. І я поки що не готова опинитися віч-на-віч ще з кимось. Тому лише киваю мовчки, показуючи свою згоду.
Обоз знову зупинився на привал у лісі. Візки вишикувалися півколом на великій галявині. За десяток метрів від неї, за деревами видно широкий наїжджений тракт. Посередині вже розводять багаття. І, коли я наважуюсь хоч трішки роззирнутися, то розумію, що відверто витріщатися на мене справді ніхто не збирається. Усі зайняті своїми справами. Навколо діловито снують демони. Біля краю лісу я помічаю Торі, що сидить на величезній колоді. До принцеси схилився, щось розповідаючи, другий близнюк. У візку для слуг нерішуче тупцяє Оддет, поглядаючи то на принцесу, то на зайнятих справами чоловіків. А от Хефі ніде не видно. І Бранна, до речі, також. Хоча, можливо, це ніяк не пов'язано.
Його демонічність веде мене до стежки на протилежному боці від дороги. Звідти саме повертається з двома казанками, повними води, вже знайомий мені Роін кухар. Громила бородань, побачивши мене, здивовано округляє очі, а потім несподівано схвально підморгує.
Але коли принц, або король, або хто б він не був, намагається обійняти мене за талію, я, не стримавшись, ухиляюсь від його руки, ще нижче опускаючи голову.
Так, мені страшно його злити, але… Не хочу його дотиків. Не хочу йому довіряти. І від захисту його із задоволенням відмовлюся, як тільки у мене з'явиться така можливість. Нехай він хоч десять разів має рацію. Але якщо диктує мені, що робити, отже, вважає своєю. Не важливо ким. Не важливо, чи надовго. Важливо те, що я цього не хочу.
У тіні дерев мені справді стає легше. Бо ніхто не бачить.
І це тимчасово.
Весь наш шлях до струмка проходить у гнітючому мовчанні. Я відчуваю на собі важкі погляди демона, розумію, що він невдоволений моєю реакцією на його дії. І видресоване Танрагосом почуття самозбереження вимагає негайно засунути свої емоції якомога глибше та зобразити перед сильним, небезпечним чоловіком покірність та шанобливу подяку. Але… у мене так більше не виходить.
Просто… він змусив мене повірити, що не скривдить. А я дурепа, так хотіла відчути себе в безпеці, що взяла та й повірила. Нічого мене життя не вчить, чи не так?
А сьогодні він дуже наочно показав, що може просто підійти й зробити все, що забажає. Хоч роздягнути мене у всіх на очах і сказати, що так треба. І нічого я не зможу йому протиставити.
А якщо він ще й король...
Як тільки приїдемо до Раграста, доведеться терміново думати, куди податися далі. Сподіваюся, Торі мені пробачить.
До струмка доводиться спускатись у невеликий яр. Мабуть, тут нещодавно був дощ, бо земля волога. І дуже слизька. Хоч би не впасти й не скотитись униз, вивалявшись у багнюці. Хоча, тоді один нестерпний демон мене замість зайченяти поросям обізве. Навіть не знаю, що краще.
– Стій. Допоможу, − хапає мене за лікоть його демонічність.
– Не треба… – виривається в мене, але чоловік уже схиляється і, обхопивши мене за стегна, підіймає на лікоть, як малу дитину, змусивши злякано вхопитись за його плече.
А потім спокійно і вправно зносить униз. От тільки опускати назад не поспішає. Перехоплює мене так, щоб дивитися в обличчя.
− Образилася? – звужує чорні очі.
− Ні, − вимовляю тихо, важко дихаючи від тривоги. − Хто я така, щоб ображатись на вас?
– Образилася, – констатує похмуро.
І так мені раптом страшно стає.
