Меланка - Нора Нойс

- Декарай!!!
О мале чудо нарешті вилізло зі своєї нори. А так тихо було ці два дні.
Я собі спокійно літав до ціанців. Дивився, як вони виживають. О, це було найцікавішим заняттям. Бачити щоразу Кайовий приречений вираз обличчя — це, як мед на душу. Нехай хоч трохи постраждає за те, що викрав мене, ще й назад брати не збирався. І це при тому, що я їм всім життя врятував. Немає честі в цих прибульців. В нас, у вогняних драконів, якщо тобі рятують життя, ти завдячуєш ним цій людині вже до смерті. А тут...
- Ти що бабак? Вирішив кинутися в сплячку?
Тео з захопленням підбігає до мене і неочікувано обнімає. Ну, ні! До такого я точно не був готовим. Ще розплачуся.
- Ти чого, малий?
- А радий, що ти не полетів.
Ох, цей юнацький максималізм і прямота.
- Ти ж обіцяв, що я ще приповзу. От я і тут.
Малий дивиться на мене здивованими очима, та коли розуміє, що я жартую, одразу ж посміхається.
- Ти покатаєш мене?
-Ні!
Відрізаю і, розвернувшись, прямую в протилежну сторону від п’явки Тео. Ще не вистачало, щоб цей малий мене розчулив і я його возив на спині. О, ні!
Якраз потрібно злітати, перевірити, як там ціанці. Може хліба з ковбасою взяти, щоб вони з голоду не повмирали? Та нє.
Коли підлітаю ближче, бачу, що мої друзі десь побрели. Бо нікого на місці не було. І ні, ніхто їх не забрав, бо своїми кінськими ногами вони витоптали стежку, куди пішли.
Так, так! Набридло сидіти? Вирішили повернутися в цивілізацію? Цікаво! Куди вони поперлися? Оскільки на трасі їхні сліди обриваються. Значить їх хтось підібрав. Або хтось приїхав за ними.
- Ти знаєш, де ціанці? - перехоплюю Домініка біля воріт. Він саме повертався з роботи.
З заднього крісла у вікно висовує голову Тео. Оскільки батько працює в тому ж колежі, що вчиться син, то логічно, що додому він тягне його. Ніякої волі в пацана.
-А де вони? - якось єхидно перепитує він. - Полетіли на свою планету.
І чому він так говорить, наче я у чомусь винний.
- Ти що не знав, що вони сиділи на тій галявині?
Ну серйозно, ще й тут мене хоче зробити винним.
- Звідки? Ми телефонами не обмінялися.
-Ну і де вони?
- Поселив у гуртожиток. Будуть мені допомагати.
Ну нічого собі!
- А їхні очі?
- Відьми трохи підшаманили над ними, виглядають, як група студентів з Нігерії.
- У вас є така раса?
Моєму здивуванню не було меж. Я ж думав, що ціанці одні такі на всю галактику, але ні?
- Ага, раса! Люди називаються.
Нове потрясіння. Як люди можуть виглядати наскільки по-різному. В нас також є люди, але вони відрізняються лишень кольором волосся і очей.
Ну добре. Розберуся з цим пізніше.
- Ти мене також туди поселиш?
- Куди? - дивується Домінік, наче вийшовши з трансу.
- В цей спільножиток.
- Гуртожиток, — поправив мене він. - Напевно. О, там якраз охоронець був потрібний. Завтра і запитаю.