В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Вранці наступного дня ми з Аєданом, Адларом і Торі проводжали князя Луади та його сина в дорогу. І якщо від'їзд Інгальфа мене майже ніяк емоційно не зачепив, навіть дещицю полегшення викликав − надто вже мене його нахабство і загравання змушували нервувати − то з маленьким Івером прощатися мені було по-справжньому сумно. Та й у самого хлопчика очі блищали від непролитих сліз, хоч він і дуже намагався поводитися по-чоловічому стримано.

– До зустрічі, Івере. Я сумуватиму за тобою, – прошепотіла я, обіймаючи його наостанок.

− І я буду. Ми ж друзі? Ти не сердишся на мене більше? − хлюпнувши носом, притулилося до мене вовченя.

– Звісно, ​​друзі. Я знаю, що ти хотів, як краще, і більше не серджуся. Слухайся батька та бережи себе.

– І ти теж бережи. Якщо тобі тут у демонів буде погано, одразу ж приїжджай до нас. У нас тобі завжди буде добре, − заявив мені Івер, не зраджуючи собі.

Поцілувавши русяву маківку, відпустила хлопчика. Глянула обережно на князя, що чекав його. Той лукаво посміхнувся й кивнув, підтверджуючи запрошення сина. Стрільнув тут же хитрим поглядом на Аедана, що височів поруч зі мною.

− Якщо вже мені не судилося стати чоловіком чарівної Аміни, може колись через дітей породичаємось? Раптом у вас наречена для мого Івера народиться.

– Не забігай наперед, кудлатий, – хмикнув мій демон. − Нехай спочатку з'явиться і виросте, а там подивимося, як воно складеться.

На тому й порішили, закривши тему, на моє полегшення. Мені Івер, звісно, ​​дуже подобається. Але для своїх дітей, і особливо дочок, якщо вони в мене, звісно, будуть, мені хочеться насамперед щастя та можливості самим вибирати свій шлях, чого ніколи не було у мене самої.

Перевертні поїхали. Аедан з братом пішли займатися своїми справами, а ми з Торі раптом залишилися удвох, покинуті одна на одну. І подруга покликала мене до своїх покоїв, щоб показати, як вона тут у палаці влаштувалася. Я, звісно, одразу погодилась, самій стало цікаво.

Тепер, ідучи палацовими коридорами під руку з Торі, я із задоволенням оглядаюся навколо, більше не звертаючи особливої ​​уваги ні на придворних, що трапляються на нашому шляху і шанобливо схиляють перед нами голови, ні на охоронців, що тінями слідують позаду.

Мені тут подобається, хоч все й виглядає досить стримано. Немає тієї кричущої до несмаку розкоші, якою люблять оточувати себе вельможі Аделхея, наслідуючи приклад свого короля. Немає великої кількості позолоти й ліпнини, безлічі статуй, барельєфів і купи декору, що погано поєднується.

На стінах подекуди висять картини та вишиті гобелени, багато з яких приховують потайні ніші та таємні проходи. Стелі розписані різними сценами життя королівського роду. І само собою, що батальних сюжетів там найбільше. Мармурова підлога радує око чудернацьким, але дуже красивим візерунком. Але найбільше мені подобаються вікна. Високі, стрілчасті, місцями вітражні, через що приміщення залиті різноколірними променями сонячного світла, що ажурною в'яззю відблисків грає на стінах і кам'яній підлозі. Гарно так, що аж подих перехоплює часом. Мені лише рослин не вистачає. Я б скрізь їх у великих горшках наставила, якби моя воля. Може… Аєдан дозволить? Якщо вже мені тут жити...

І ось ми нарешті на місці.

Вартові біля входу відчиняють перед нами двері. Переступаємо з Торі поріг.

І тут же чуємо гуркіт, брязкіт розбитого скла і зляканий жіночий зойк.

Перш ніж ми з подругою встигаємо хоч якось відреагувати, в кімнату вриваються наші охоронці, закриваючи нас своїми тілами. А за ними й вартові.

– Вибачте, ваша високість… і ваша величність, – белькоче злякана і біла, як крейда, Хефі, яка й створила весь цей переполох, упустивши тацю з посудом. − Я випадково, я зараз приберу. Вибачте мені, благаю.

Побачивши, що жодна загроза нам із принцесою насправді не загрожує, воїни опускають зброю.

– Залиште нас, будь ласка, – просить у них Торі. − Я сама розберуся зі своєю служницею.

Чоловіки зі шанобливими поклонами виходять. А я весь цей час дивлюся на бідолаху-покоївку. Те здивування, з яким вона на мене витріщається у відповідь, не залишає сумнівів, що саме так вразило дівчину. Вона мене впізнала. Цього, власне, і слід було чекати.

Зітхаю тяжко. Щось надто я розслабилася. Але й ховатися більше не вийде. Занадто багато хто про мене вже знає. Як би лиха з цього не вийшло.

Мені залишається тільки покладатися на Аєдана, який обіцяв мене захистити від будь-якої небезпеки.

− Хефі, ти ж розумієш, що не повинна ні з ким обговорювати те, про що ти зараз думаєш? − карбує Торі крижаним тоном.

Дівчина стріляє в неї переляканим поглядом, знову приголомшено дивиться на мене, і поспішно киває.

− Так-так, звичайно, я все розумію, ваша високість. Я нікому й слова не скажу.

− Дивись мені. Якщо зрадиш, так легко, як Оддет, не відбудешся, − строго примружується Торі. – А за відданість будеш гідно винагороджена.

− Я віддана вам не через винагороду, ваша високість. І вам, ваша величність, – гідно відповідає Хефі. – Чим завгодно можу присягнутися, що не видам нікому ваших таємниць.

А її теж ця дорога в Раграст дуже змінила. Тепер це вже не те наївне балакуче дівчисько, якою я її запам’ятала з дня нашої першої зустрічі.

– Рада це чути, – пом'якшується моя подруга. − Прибери тут і подай нам сніданок.

− Як накажете, ваша високість, − кланяється покоївка, присідаючи до влаштованого нею безладу на підлозі.

− Хефі, − кличу я, підходячи до дівчини. І коли вона здивовано підіймає голову, прошу тихо: – Не треба до мене звертатися «ваша величність». Я не королева... більше. Тут я інша жінка. Вільна від того... минулого життя.

Вона тямуще киває. І несміливо посміхається мені.

Поки покоївка вправно прибирає, ми з Торі виходимо в прилеглий до її покоїв невеликий внутрішній дворик і влаштовуємося в тінистій ажурній альтанці, обсадженій плетучими трояндами.