В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Як він це робить зі мною? Як запалює мою кров і змушує моє тіло палати й танути для нього, тонути в насолоді, про існування якої я раніше навіть не підозрювала?

− Хочу тебе до запаморочення, солодка моя, − гарчить Аєдан, прикушуючи мою губу.

Підіймається разом зі мною на руках. Але замість того, щоб віднести до спальні, як я очікувала, ставить на коліна на крісло. Розвертає спиною до себе. Примушує нахилитися.

– Тримайся за спинку, – велить, допомагаючи мені стати так, як йому треба. Обсипаючи мою спину поцілунками.

Задирає на поперек залишки спідниці. І тієї ж миті стягує з мене тонкі панталончики. Проводить пальцями по промежині. Зминає долонями сідниці, пестячи.

Відчуваю себе такою відкритою та беззахисною. Надто. Особливо, коли чоловіча долоня змушує мене прогнутися в попереку, а жорстке коліно розводить мої ноги, відкриваючи ще більше. Його погляду. Його дотикам. Його вторгненню.

Замружившись і важко дихаючи, я схиляю голову між витягнутих рук, намагаючись впоратися з раптовим страхом, що спалахнув у мені. Намагаючись прогнати його.

Це лише пам'ять тіла. Реакція тіла, яке пам'ятає весь пережитий біль. Ніяк необґрунтована зараз.

– Тебе лякає ця поза? – ніжно проводить долонею по моєму хребту демон, притискається до мене своїм пахом. Все ще одягнений. Але вже такий збуджений.

− Трішки... так, − зізнаюся я неохоче.

− Отже, продовжимо позбавляти тебе від привидів минулого, − чую я чуттєвий смішок.

Він відступає… здається. А наступної миті цілковито зводить мене з розуму... поцілунком. Неправильним. Божевільним. Порочним. Прямо туди. Прямо так.

Проникаючи язиком. Пестить, розкриваючи й посмоктуючи, теребить язиком чутливу грудку плоті.

Від несподіванки я приголомшено скрикую. Смикаюся, намагаючись вирівнятися. Уникнути. Адже це неправильно... Але жорсткі руки невблаганно стискають мої стегна, утримуючи на місці, змушуючи прийняти таку немислиму ласку. І світ розчиняється в гостроті цього неправильного задоволення.

А-а-а-ах, так не буває. Так не можна-а-а-а. Мені так соромно та солодко. Гаряче.

І ноги тремтять. І м'язи зводить. Там, усередині. Голодом. Так буває, виявляється.

Всередину проникає щось тверде. Його палець. Штовхається і розтягує, наче готує. І я сліпну. Мене ніби гарячою патокою обливають.

Кричу, задихаючись. І вже сама подаюсь назустріч, сама насаджуюсь, сама благаю кожною часточкою свого тіла.

– Будь ласка… будь ласка… будь ласка, – схлипую, коли відчуття наповненості раптово зникає. За що він мучить мене?

− Зараз, маленька, потерпи, − бурмоче Аєдан, знову цілуючи мою спину. І мене вигинає ще сильніше.

А-а-ах...

Я чую, як шарудить його одяг. І чекаю, згоряючи в розбудженому ним полум'ї. Від страху не залишилося навіть попелу. Аєдан перетворив мене на щось інше. Жадібне до його ласки. До його кохання. І навіть до його контролю.

Дотик чоловічої плоті до моєї, наче спалах. Тверда голівка розсуває тугі внутрішні м'язи. Трохи болісно та дуже гостро. Тіло вже відновилося після минулої ночі, але він такий великий. Хочеться уникнути цього проникнення. І одночасно з цим податися назустріч.

Поштовх. І я наповнена до краю. Ним. Своїми емоціями. Болісним задоволенням. Жаром, що розливається по венах.

Аєдан кілька секунд чекає. Накриває мене своїм тілом, охоплює руками. Дозволяє звикнути до цієї нестерпно-солодкої наповненості. А коли я розслабляюся, подаючись назустріч його плоті, із задоволеним гарчанням прихоплює зубами моє плече і починає рухатися. Швидко. Глибоко та сильно. Кожен поштовх змушує мене скрикувати, стогнати й закочувати очі від нестримного, невблаганного задоволення.

І я гублюся в цьому вирі, знову розчиняюся повністю в єднанні наших тіл, наших душ. В его володінні. В його солодкій владі наді мною. У насолоді, що зводить з розуму, розділеній на двох. У своєму… коханні.

Вже потім, набагато пізніше, коли ми опиняємося в ліжку, і Аєдан притягує мене, пересичену і розімлілу, у свої обійми, я задоволеною кішкою згортаюсь у нього на грудях, і в моїй сонній свідомості спливають уривки нашої розмови.

Шкода, що він не знайшов мене раніше. Так шкода.

Але ж знайшов все-таки. Як я можу ображатись за це на богів? Не можу…

А минулого не повертаєш.

Очі стуляються… думки стають млявими. Сон поступово накриває мене м'якою ковдрою.

— Колись ти покохаєш мене, Зайченя, — чується мені тихий голос Аєдана. І я засинаю.