В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

− Аєдан, про який план ти говориш? – питаю тихо, і через те, як напружується чоловіче тіло, мені стає ще тривожніше.

– Божественний, якщо вірити моїй схибнутій бабусі. За її словами, нас з тобою призначили одне одному боги, щоб ти, а після тебе наші дочки своїм служінням і світлом повернули в цей світ Пресвітлу, – з явним небажанням визнає він.

Це… дуже складно осмислити. Важко… прийняти. Ось так відразу. Думки метушаться у голові, то проясняючись, то вмить перетворюючись на цілковиту плутанину.

Призначені?

А Кахін же щось говорила про те, що чекала, коли можна буде послати Аєдана за мною. Отже, знала, чим усе це обернеться. Мене, як слухняну овечку, привели до його рук. Якось гірко.

Якби я була тим наївним довірливим дівчиськом, що до заміжжя, все це призначення долею нас одне одному, можливо, навіть здалося б мені дуже романтичним. Як же... самі боги веліли нам бути разом і любити одне одного.

А зараз… що це, якщо не ще одні кайдани, які для мене приготували замість розірваних? І чи є місце справжнього кохання там, де немає вибору?

От тільки... чи потрібне мені його кохання? Чоловіче кохання… воно ж лякає.

Мене вже любив Танрагос. І я ледве вижила.

Іншої любові від чоловіків я й не знала ніколи, не бачила. Навіть батькової. І моя мама завжди була самотня, скільки я її пам'ятаю.

А Аєдану... я вже віддала все, що тільки могла, крім своєї свободи. Добровільно. Не тільки тіло – набагато, набагато більше. І навіть якщо він не відчуває до мене кохання, і ніколи не відчуватиме, все одно він це найкраще, що траплялося зі мною в житті. Він власне той, хто повернув мене до життя. Чи варто відмовлятися від такого дару Богині?

Важко відповісти. Я вже знаю, що він мені потрібний. Знаю, що не хочу від нього йти. Але чи потрібна я йому? Чи не вважає мій демон, що мене йому нав'язали боги? 

Бо таки нав'язали, як не крути. 

– Ти знав про це? Про наше призначення? − навіть не підводячи на чоловіка очей, я відчуваю, як пильно він за мною спостерігає. Наче оцінює мою реакцію.

Чекає… чого? Нового нападу паніки з істерикою? Їх не буде.

– Не зовсім, – Аєдан знову починає ніжно гладити мою шию. – Кахін мені сказала, що, попросивши руки принцеси Аделхея, я зустріну ту, яку визнає моя темрява. І наполягла, щоб я поїхав особисто супроводжувати ваш обоз. Тому що моїй обраній загрожуватиме смертельна небезпека в цій дорозі.

Ну так. Небезпека мені ще й як загрожувала. Якби я тоді не забігла в таверні до його кімнати, мене б упіймав Танрагос. Або наступного дня убив би. Аєдан мені справді життя врятував.

– А обрана у демона може бути лише одна? − задумливо вожу пальцем по його руці.

– Ні. Але навіть одну зустріти величезний успіх. Безцінний дар долі.

Отже, потрібна? Хочеться вірити. Запитати... наважуся якось пізніше.

З розумінням кивнувши, я з зітханням зариваюсь обличчям у його шию. Добре так. Затишно. І зовсім не хочеться нічого більше вирішувати зараз. Того, що є, поки що досить.

Я втомилася. Цей день, цей вечір, вечеря, розмова… все це вимотало мене настільки, що тепер хочеться просто сидіти ось так у його обіймах і ні про що більше не думати.

От тільки, здається, тепер прийшла черга Аєдана мучитися питаннями й вимагати у мене на них відповіді.

− Ти не збираєшся звинувачувати мене, що я заманив тебе до клітки? Що боги за тебе все вирішили? − запитує з деяким здивуванням.

− Ти мені обіцяв, що дверцята клітки залишаться відчиненими. Я тобі вірю. А боги... вони ж боги. І вони, виходить, не тільки за мене вирішили. Але й за тебе також. Думаю, чоловікові набагато складніше з таким упокоритися, ніж жінці, яка тільки вчиться приймати рішення. За що мені тебе звинувачувати?

Він мовчить. Думає. А я цілую колюче підборіддя, на повні груди вдихаючи запах мого чоловіка. Мого. Богами призначеного, як виявилося.

− І ти не думаєш зараз, як від мене втекти, рятуючи свою свободу, яку ти так завзято відстоювала? – чую нове підозріле запитання.

Хм, він через це такий напружений? Треба ж.

Задумливо позітхавши, я все ж таки намагаюся пояснити:

− Так, мені прикро, що за мене знову все вирішили. Боляче, що не врятували від шлюбу з Танрагосом. І лякає та відповідальність, яку на мене, не спитавши, поклали. Я хотіла свободи та безпеки. Хотіла зцілення. Хотіла позбутися страхів, що пожирали мене зсередини. І мріяла колись стати матір'ю. Якщо все це я можу мати тут... з тобою... Навіщо мені тепер тікати від того, чого я хочу? Хіба це буде свобода? − підводячи голову, я заглядаю в його очі. − Якщо ти досі бажаєш, щоб я залишилася поряд з тобою, я залишусь. Доки потрібна тобі.

По очах бачу, що не такої відповіді він від мене чекав. Не такої згоди. Але саме така відповідь мені здається правильною зараз. Це мій вибір.

− Поцілуй мене, будь ласка, − прошу тихо, притискаючись губами до його губ і шаленіючи від власної сміливості, прихоплюю нижню і торкаюся її язиком. Пробую його на смак.

Мені хочеться знову розтанути у цих руках. Знову побачити ті зірки, які він мені обіцяв. Відчути себе потрібною йому. І коханою хоч би так.

Аєдан ще явно збирався щось у мене запитати, але після такого мого «прохання» з тихим риком впивається в мої губи, стискаючи в обіймах до хрускоту. Береться цілувати так вимогливо і безсоромно, ніби вже бере моє тіло. І я з тихим стогоном здаюсь йому без бою. Довіряючи цьому чоловікові так, як ніколи не могла й подумати.

Сукня тріщить під його наполегливими руками, поступається темряві, що пробирається під оксамитову тканину. Я навіть не помічаю, як раптом вона розходиться на мені по швах, оголюючи до поясу. І ось уже чоловічі губи солодко терзають мої оголені груди, а руки торкаються, стискають і гладять скрізь, де тільки можуть дістатися. Таврують трохи грубуватою, але чомусь такою правильною ласкою.

Коли його пальці опиняються під тонкою тканиною моєї спідньої білизни, і беруться пестити вологі складочки й схований між ними чутливий клаптик плоті, з моїх губ зривається новий стогін. Жалібний. Збентежений. Благальний.