В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Хоч він і дозволив, проте мені все одно складно отак просто взяти й запитати. Заздалегідь зробити те, що засмутить, а може, і розлютить мого чоловіка.

Думки зовсім плутаються. І вже знову здається, що не так для мене й важливо знати, що сталося між Аєданом і його бабусею, що трапилося там у храмі, чому він не хоче мені про це говорити.

Ну, яка різниця? Хіба це має таке велике значення? Можна просто заплющити очі, відступити, уникнути неприємної теми, і не буде цієї лячної та неприємної напруги між нами, цієї похмурої складки у нього між брів і похмуро стиснутих губ. Не буде мого почуття провини, що йду проти його волі.

Можна просто відсунути на задній план свою незрозуміло-гостру потребу розібратися у всьому, можна залишити все, як є.

Але якесь внутрішнє чуття таки штовхає мене поставити це питання. Не дозволяє боягузливо відступити.

– Дея Кахін… – від однієї згадки цього імені темрява навколо демона згущується. І я нервово ковтаю. − Вона, справді... твоя бабуся?

Аєдан робить великий ковток вина зі свого келиха, повертається до мене. Окидає уважним поглядом і з досадою зітхає.

– Іди сюди, Міно, – простягає мені руку.

– Навіщо? – питаю тихо. Але несвідомо йду до нього. Довірливо.

– Казку на ніч розповідати буду, – хмикає іронічно, тільки от якось… безрадісно. Притягує мене до своїх обіймів, як тільки я опиняюся поруч. − Далася тобі ця стара відьма. Так, наша з Адларом мати була дочкою Кахін.

Бабусею він її не називає. 

Аєдан тягне мене до одного з крісел біля каміна, щоб сісти самому і влаштувати, цілковито розгублену, в себе на колінах.

− Вона теж була мандрівницею? –  наважуюсь я на нове запитання згодом, переваривши почуте і ковтнувши ще вина.

− Ні, наша мати, мабуть, більше до свого невідомого батька вдалася. Світлою відьмою була. Сильною. Наш батько надихатися нею не міг.

Він сумно посміхається, зариваючись обличчям у моє волосся. А мені так хочеться обійняти його у відповідь. Просто обійняти. Вгамувати цей біль, що гризе його. Допомогти відпустити.

Я відчуваю його, як свій власний.

Ставлю напівпорожній келих на столик поруч і повертаюсь обличчям до мого демона, сідаючи так, щоб було зручно пригорнутися до широких грудей. З задоволенням обхоплюю його руками, притискаючись тісно-тісно.

– Що з ними сталося? З твоїми батьками? – шепочу, зі щемливим почуттям слухаючи биття його серця.

Деякий час Аєдан мовчить. Я навіть починаю думати, що він не дасть відповіді на це питання. Але на мою спину опускається його долоня, проводячи по хребту, і задумливий голос мого демона розбиває дзвінку тишу.

− Вони померли. Це... довга та важка історія, маленька. Вона почалася задовго до того, як мої батьки зустрілися та покохали одне одного. Мій рід здавна ворогував із княжим родом туманних демонів. Непримиренно і люто. Ця ворожнеча тяглася століттями й вже мало хто з нащадків міг пригадати її причину. Натомість взаємна ненависть справно передавалася від покоління до покоління. Загалом, за кілька століть багато крові пролилося з обох боків. Рагри сильні. Але туманні завжди були неперевершеними вбивцями. І завдавали удару за ударом, поки з роду Рагрів не залишився лише один його представник. Останній. Мій батько. І він жорстоко помстився за смерть своєї сім'ї. Завоював князівство туманних, приєднавши його до Раграста, і безжально знищив увесь князівський рід, щоб вони більше не загрожували нашому. Так він думав.

О боги. Як це страшно, коли ненавидять і ворогують цілі роди, клани, раси, винищуючи одне одного століттями. Коли за дії предків кров'ю платять їхні нащадки.

Аєдан обережно виймає з мого волосся діадему, а потім одну за одною шпильки. Розпускає всю зачіску, зариваючись пальцями в пасма. Масажує мою голову, знову змушуючи мене почуватися жадібною до ласки кішкою. І продовжує свою похмуру оповідь.

– Після війни минули роки. І одного разу, вирушивши в одну з наших провінцій, батько випадково зустрів найпрекраснішу світлу відьмочку, яку тільки бачив. І його пітьма одразу ж визнала у ній обрану. Та й дівчина не залишилася байдужою. Але вона подорожувала зі своєю матір'ю, віщункою Кахін. І та категорично заборонила дочці бачитися з її обранцем. Навіть спробувала забрати її з Раграста. От тільки батько не дозволив. Знайшов. Забрав дівчину собі. Запропонував стати дружиною. Мама погодилася. Але Кахін на цьому не заспокоїлася. Вона ще довго намагалася вмовити дочку відмовитися від цього шлюбу. Погрожувала страшними карами від долі, мовляв, цей шлюб суперечить накресленому долею. Дорікала дочці в тому, що вона обрала чоловіка, з яким навіть спадкоємицю собі народити не зможе.

– Чому? – дивуюсь я.

– У роду Рагрів завжди народжувалися лише чистокровні демони. Ті, хто зможе прийняти силу та служіння Маоху, – пояснює мені Аєдан.

Отже, якщо у нас буде дитина, вона буде темною і схожою на батька? Уявивши маленького темноволосого і чорноокого хлопчика, такого милого і серйозного, маленьку копію Аєдана, я навіть завмираю від приголомшливого до щему в грудях усвідомлення. Я хочу, щоб це видіння стало реальністю. Мені хотілося б народити йому сина. Або синів. Або синів та дочок. Адже кращого батька для своїх дітей неможливо й уявити.

Але він продовжує розповідати, і мені доводиться відкласти цю бентежливу думку на потім.

− Загалом Кахін шипіла і плювалася дуже довго, наскільки я знаю. Але мама все одно вибирала нашого батька, що б та не казала. У результаті наша люба бабуся від неї відчепилася. Оголосила, що це рішення буде коштувати майбутній королеві Раграста життя, і за першої ж нагоди втекла з палацу, а потім і з королівства, так і не пояснивши своє пророцтво.

– Тобто… вона знала, що її дочка загине, – здивовано скидаю я голову. Я ж правильно зрозуміла? Батьків близнюків немає в живих. Вже багато років.

– Так. І відмовилася сказати, звідки прийде загроза. Батько довго намагався знайти тещу, відправивши по всьому світу шукачів. Шукав інших провидиць, але жодна з них не змогла відповісти на його запитання. Він оточив маму постійною охороною. Оберігав її від кожної тіні. І не вберіг. Її вбив туманний демон. Княжич знищеного роду, що вижив, виріс і прийшов помститися. Вона закрила чоловіка собою від отруєної стріли. І вмерла в нього на руках. На моїх очах.