В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

– Я вмію їздити верхи. Правда, − кидаю погляд з-під вій на Аєдана, що височить наді мною.

У відповідь він лише посміхається і підтягує мене до себе ближче, влаштовуючи зручніше на луці сідла боком перед собою. У купі спідниць і на складеному в кілька шарів плащі сидіти так досить зручно. Особливо, якщо притулитися до чоловіка, який мене утримує. У його руках мені взагалі завжди дуже добре. Тепер я можу собі в цьому чесно зізнатися.

− Ну не знаю, не знаю. Не повірю, доки не побачу, – награно скептично хитає він головою.

− Але ж ти навіть не дав мені можливості показати, − нагадую йому.

− Щоб позбавити себе можливості покатати моє Зайченя? Оце вже ні! – хмикає демон.

І що тут скажеш? Хитрий, як той котяра. Втім, не мені одній не дозволили їхати самостійно. Торі он теж сидить на коні разом зі своїм нареченим. І, здається, цілком цим задоволена.

З палацу ми неквапливо поїхали до центру міста. Без супроводу та охорони, що мене найбільше вразило. Принаймні я нікого не помітила. Не пам'ятаю, щоб Танрагос хоч раз виїжджав кудись без загону гвардійців.

А от Аєдан, мабуть, нічого такого особливого і неприпустимого не бачить у тому, щоб отак гуляти своєю столицею серед простого народу. Та й не уявляю я, хто б зважився напасти на короля Раграста.

Варто було нашій компанії залишити територію палацу, і брати почали по черзі розповідати нам про Етейну, показуючи особливо красиві місця своєї столиці, вулички та будинки.

− Он бачиш, це той самий храм Темряви й Світла, в який повела тебе Кахін, − показує мені Аєдан високу і величну споруду, що височить по інший бік величезної площі навпроти палацу.

− Красивий, − тягну я, розглядаючи гострі темні шпилі, на тлі яскраво-синього безхмарного неба.

Мабуть, мені треба туди сходити. Може, поговорити з кимось зі служителів.

Боги, я досі не знаю, що мені робити зі своїм статусом Верховної.

Ми проїжджаємо повз, повертаємо в одну з вуличок. Перехожі, що трапляються нам на шляху, помітивши нашу компанію, тут же шанобливо кланяються, звісно, трохи витріщаються, особливо на нас з Торі. А потім просто йдуть собі далі у своїх справах. Ніби немає нічого незвичайного в тому, що король та його брат зі своїми обраними до міста на прогулянку виїхали. А може й справді нічого такого в цьому немає? Що я знаю про звичаї та традиції в Раграсті? Дуже мало.

Як і багато про що інше.

– А храми Пресвітлої у Раграсті є? − повертаю голову до Аєдана.

– Ні. Але, якщо треба, збудуємо, – знизує він у відповідь плечима.

Так просто?

− А в Аделхеї є і багато, але всі або зруйновані, або занедбані. Як той, що під палацом у Тервіні, – зітхає Торі.

– Зруйноване теж можна відбудувати та відновити, – хмикає Адлар. − І можна зібрати світлих по всьому королівству, дати захист, можливість вчитися керувати своїм даром. Зараз, коли Пресвітла набирає сили, багато хто з вас може вибрати служіння їй. Думаю, тут навіть бути ельрою не обов'язково.

А принц, схоже, уже міркує так, як міг би міркувати майбутній правитель Аделхея. Невже вирішив остаточно? І Торі погодилася? Я знаю, що вона хотіла цього шлюбу, щоб виїхати з рідного королівства. Але знаю також і те, що це бажання було продиктовано її прагненням бути якнайдалі від батька та його згубного впливу. Попри все це, Торі любить Аделхей, і її в Аделхеї багато хто любить і поважає. Народ точно не бунтуватиме проти них з Адларом на троні. А знать… проти Рагрів вони справді не попруть.

− Брат має рацію, − задумливо вимовляє Аєдан. − Якщо вже боги вирішили вдатися до нашої допомоги в тому, щоб повернути Пресвітлу в Аранход, думаю, закономірним буде відновити її культ у королівстві, з якого почалися гоніння ельран. Хоч Верховна і залишиться жити у Раграсті.

– А Верховна залишиться у Раграсті? − зацікавлено стріляє в наш бік лукавим поглядом моя дорога подружка.

− Так, − впевнено киває мій демон.

– Справді? − з дещицею обурення здіймаю я брови. − Ти настільки впевнений?

− Звичайно. Ти мені що вчора обіцяла? – вимогливо примружується Аєдан. − Так ось, моя відповідь. Хочу і потрібна. Назавжди. Доведеться тобі виконувати обіцяне.

Ох. Він пам'ятає ці мої слова про те, що я залишуся, поки потрібна йому? Ну звісно, ​​він пам'ятає. І точно не дозволить мені забути. Отже, треба звикати до думки, що в Раграсті тепер мій дім. Поруч з ним. Не має значення, в якій ролі.

І поки я кліпаю очима в пошуку гідної відповіді, його демонічність хитро посміхається.

− Хочеш зацукрованих горішків?

– Що? − здивовано округляю я очі.

− Горішків хочеш? Чи інших солодощів? – підморгує мені. – Ми он якраз до ярмарку під'їжджаємо.

Я озираюсь навколо і розумію, що за розмовою навіть не помітила, як ми минули кілька кварталів і виїхали до ще однієї площі. А там справді вирує святковий міський ярмарок.

Яскраві ятки торговців, котрі видно навіть звідси. Музика, яку я тепер виразно чую. Ніздрі лоскоче змішаний аромат багать, солодощів, спецій, ще чогось невідомого. Перехожих стає дедалі більше. Всі ошатні, веселі, вітають нас із радісними посмішками та безліччю побажань щастя.

Це так дивно. І дух захоплює від приголомшливої ​​атмосфери народного гуляння. Я змалку нічого такого не бачила і не відчувала. Та й у дитинстві це було лише один раз, коли ми з мамою якось переодягнулися простими городянками й вона узяла мене на ярмарок у Тервіні.

− В Етейні святкують і готуються до весілля Адлара з Ланторініаль, − обдавши моє вухо спекотним подихом, пояснює Аєдан. – Народ радіє за свого принца і чекає, коли можна буде радіти за короля.

Він не питає. Тому я нічого і не відповідаю. Не знаю поки що, що сказати. Якби я була повністю вільна… напевно, і не сумнівалася б більше. А так… від мого минулого нікуди не подітися. Воно будь-якої миті може знову явити своє мерзенне обличчя.

Проте зараз мені не хочеться думати про це. Мені хочеться насолодитися кожною миттю такого чарівного сьогодення.