В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
Усю дорогу до королівських покоїв між нами дзвенить напружене мовчання. Я не наважуюсь заговорити першою, а чоловік, що крокує поряд, постійно хмуро на мене поглядає.
Але ось за нами зачиняються двері вітальні, відсікаючи від решти світу, і ми залишаємось наодинці одне з одним.
Аєдан відпускає мою руку і йде до каміна, щоб взяти з полиці глечик і налити вина у келихи.
– Будеш? − повертається до мене з одним.
Кивнувши, йду до нього, беручи з рук напій.
Обережно пригубивши, спостерігаю з-під опущених вій за чоловіком. Він задумливо дивиться на полум'я.
− Я буквально відчуваю, як ти мучишся і хочеш щось запитати, − вимовляє рівним тоном.
– Так. Але… я не хочу тебе засмучувати, – тихо зізнаюся у відповідь. − Ця тема тобі неприємна.
− Ти маєш рацію. Дуже неприємна. Але, гадаю, ти також маєш право знати. Тож питай.
