В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Перед нами відчиняються величезні двері, і мене мурашки беруть від багатоголосся шепітків і тихих розмов-пересудів. У шкіру пекучими голочками впиваються десятки уважних і вкрай цікавих поглядів, що точно помічають і всі деталі мого стриманого, навіть дещо строгого вигляду, підкресленого закритою сріблястою оксамитовою сукнею, з білою хутряною облямівкою і вишуканою вишивкою по низу спідниці, і подаровану Аєданом вишукану діадему у моєму білому волоссі... І, певно, моє нестримне хвилювання, яке мені навряд чи вдалося приховати. Не від демонів із їхнім чуттям.

Здається, що всі бачать, наскільки мені страшно зараз, як я боюся схибити, зробити щось не те. Бачать, наскільки мене лякає вся ця увага.

Але мою холодну долоню стискає сильна чоловіча рука, нагадуючи чому і для кого я тут. Нагадуючи, що це Раграст, а не Аделхей.

І я, непомітно перевівши подих, високо підіймаю голову, слідуючи за своїм чоловіком. Поруч з ним.

На мить з'являється відчуття, що все це зі мною вже багато разів було. Але воно відразу зникає. Те життя залишилося у минулому. І та Аміннаріель теж.

Я стала сильнішою. Я впораюся з новою роллю.

Аєдан веде мене до столів, що гнуться від щедрих наїдків, до головного з них, призначеного для короля і його ближнього кола. Там уже стоїть його трон. І ще один, трохи менший, вигляд якого змушує моє серце стривожено стиснутися. Невже він справді це зробить? Всадовить мене поряд, як свою королеву? Як рівну?

І він таки це робить.

– Представляю вам… Аміну, мою обрану наречену і, сподіваюся, у майбутньому дружину та королеву Раграста, – оголошує голосно та урочисто, коли ми опиняємось на чолі столу. – Вітайте дочку Бріннейна Артмаеля та єдину онучку Олуфеми Артмаель.

У залі повисає оглушлива тиша, а я так вчіплююся в чоловічу долоню, що, напевно, в нього сліди від моїх нігтів залишаться. Аєдан по-новому зменшив моє ім'я. Змінив його. І навіть якщо хтось впізнає та зрозуміє, все одно я вже не Аміннаріель.

Вибач, мамо, але я більше не можу мати те родове ім'я, яке ти мені дала при народженні.

Вперше мене представляють, як дочку свого батька, якого я, на жаль, не знала. Як онучку тієї, що визнала мене своєю спадкоємицею ще до мого народження.

− Та щоб тебе, рогатий! Це треба ж, таку кралю вкрав прямісінько у мене з-під носа, – обуреним вигуком руйнує загальне приголомшене мовчання широко всміхнений Інгальф. Відважує мені шанобливий уклін, як рівній. – Вітаю найпрекраснішу із всіх бачених мною ельран, що має такий жахливий смак на чоловіків.

А за ним відмирають і демони. І зал наповнюється вітальними вигуками демонів, що тут зібралися, і їх привітаннями... щасливому королю Аєдану, який знайшов собі таку наречену.

Вони дійсно визнають мене.

Краєм ока я помічаю, як з іншого боку від мене з'являється Адлар разом з Торі. Її вже напевно раніше отак офіційно представили королівському двору. Швидше за все, ще в перший день після приїзду.

Бачу за столом дейра Градо, в очах якого танцює задумлива усмішка, зауважую і Мартана, причому зовсім поруч із королівським столом, що має означати дуже високе становище при дворі. Навіть Бранна, але трохи вже віддалік. Інших чоловіків та жінок просто не знаю.

Вислухавши з задоволеною усмішкою привітання своїх підданих Аєдан, підіймає руку, закликаючи всіх до тиші.

– Запрошую всіх вас розділити з нами трапезу. Особливо це тебе стосується, мій дорогий сусіде. А то ще охлянеш, і скажеш, що тебе в Раграсті голодом морили.

Той голосно пирхає, бурчить щось про те, що він не такий дріб'язковий, і впевнено йде до місця поряд з Аєданом. Підозрюю, там зазвичай Адлар сидить, а сьогодні от почесний гість.

О-о-ох, найскладніше я, здається, пережила.

А далі все йде так, як має йти. Аєдан допомагає сісти мені, сідає сам. Сідають і всі інші. Слуги подають перші страви, розливають напої. Затягують ненав'язливу мелодію менестрелі. Між гостями починаються бесіди.

На мене, як і до цього, всі поглядають з величезною і не надто прихованою цікавістю. Багато чоловіків дивляться із захопленням та інтересом, що змушує моє серце за звичкою тривожно стискатися. А деякі жінки мене так само відверто оцінюють, дехто навіть з погано прихованою ворожістю.

Мабуть, багато хто з них хотів би зараз бути на моєму місці. Он які погляди на Аєдана крадькома кидають. І цим просто невимовно мене дратують.

Не здивуюся, якщо серед цих демониць присутні ті, з ким він спав раніше. Від цієї думки в грудях починає бриніти якесь зовсім незнайоме гнітюче почуття. Неприємне. Темне. Зле.

Він мій тепер. Мій! Нема чого дивитися!

− Про що так похмуро думаєш, душа моя? – схиляється до мого вуха Аєдан.

− Про небайдужих до тебе жінок, − зізнаюся, акуратно відрізаючи шматочок від фаршированого перепелиного яйця на своїй тарілці.

− Це про яких? − здивовано цікавиться король, але на моє полегшення шукати очима цих самих дам навіть не намагається. − Невже моє цукрове Зайченя ревнує?

Я від несподіванки навіть завмираю. Невже… він має рацію? Я ревную? Чоловіка до інших жінок? Коли він навіть приводу не давав.

А Аєдан, не дочекавшись відповіді, починає тихо сміятися. З таким чоловічим вдоволенням, що я спочатку до глибини душі обурююсь, а потім... визнаю, що причини для вдоволення в нього таки є.

− Маленька, я бачу одну лиш тебе. Тільки тебе хочу, – вуркоче він мені на вухо, змушуючи моє серце солодко замлоїти. – І не можу дочекатись, коли нарешті матиму змогу відвести тебе назад до наших покоїв і знову показати тобі зірки. Багато, багато разів.

Спалахнувши, як маків цвіт, я мало не впускаю виделку. І демон відразу перехоплює мою долоню, погладжуючи пальці. Посміхається лукаво, демонстративно вдихаючи мій запах. І всі місцеві придворні пані та дівчата остаточно вилітають із моєї голови.

− Дане, щось таке пригадується, ти мені, обіцяв, що я зможу поговорити з твоєю нареченою за вечерею, а сам від неї не відлипаєш, − нагадує про себе князь.