В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Приголомшена власним рішенням я навіть не знаю, чого тепер чекати від Аєдана. Може, він прямо зараз захоче... близькості зі мною. Може, вже цієї ночі...

Від однієї лиш думки про це вся моя напускна рішучість спробувати… це з ним, заради мого зцілення та можливого майбутнього… випаровується, як роса на сонці. Я ж не можу... не вмію... боюсь.

Але демон діловито пробує рукою воду в балії, невдоволено підтискаючи губи.

– Вода знову холоне. Треба було тебе все ж таки до себе в покої забрати купатися. Там купальні з магічним підігрівом, можна хоч до ранку хлюпатися. Посувайся знову, доллю гарячої.

Цього разу він наливає воду прямо переді мною, змусивши мене підібрати під себе ноги. А потім знову бере в руки мило, і вичікувально дивиться на мене.

– Продовжимо? – цікавиться вкрадливо. − Дай мені свою ніжку, Зайченя.

О-о-ох. Я не можу цього зробити. Просто не можу. Він же побачить усю мене. Але… це поки що тільки купання. А я здуру погодилася на дещо набагато більше. То в чому тоді сенс моїх дурних і боягузливих метань зараз, якщо врешті-решт він все одно побачить мене і навіть зможе торкатися?

Закусивши губу, я нерішуче підіймаю праву ногу, дозволяючи чоловічим пальцям обхопити мою ступню.

− Які витончені маленькі пальчики, − посміхається демон, кидаючи на мене хитрий погляд і беручись намилювати мою ногу. Ступню, пальці, кісточки. – До речі, знаєш, що ти п'яти забула пофарбувати?

Що? Забула пофарбувати?

Ох, і справді забула. Це так безглуздо. Смаглява шкіра та білі п'яти.

Спалахнувши, я намагаючись висмикнути ногу з його рук. Але куди там? Аєдан лише перехоплює мою щиколотку міцніше, посміюючись і продовжуючи робити свою справу.

– І між пальчиками також. Яка у тебе шкіра світла, виявляється. Я вже передчуваю, якою біленькою ти станеш, коли з тебе вся ця гидота змиється. Ти ж ото флакон із фарбою своєю цибульно-горіховою розбила, чи не так?

− Звідки ви знаєте? − здивовано округляю я очі. З втратою відвару мені ще тільки доведеться змиритися.

− Запах, Зайченя. Точно такий самий, який я від тебе вловив у день нашого знайомства, – пояснює він, діставшись уже до коліна. А потім чоловічі пальці впевнено ковзають далі по внутрішній стороні мого стегна.

Від несподіванки я різко смикаюсь, вивільняючи нарешті ногу з його захоплення і зводячи стегна. Але демон цього ніби не помічає. Спокійно забирає руку.

– Давай іншу ногу, – велить коротко.

І знову все повторюється.

Тільки цього разу він обережніше торкається ступні, бо рана там ще не загоїлася. І невідомо, коли загоїться. Адже я знову порожня.

А закінчивши з ногами, береться до рук, змусивши мене тим самим прибрати їх із грудей. Не витримавши збентеження, від якого я вся палаю, все-таки зажмурююся. Може, справді уявити, що це служниця?

Наївно, звісно. Але раптом спрацює? 

Можна ще припинити це все, сказавши тверде «Ні». Він же обіцяв, що не примушуватиме. Але саме це мене зупиняє. Він обіцяв, отже, зупиниться. Отже, я в безпеці. Як мені ще зрозуміти, чи зможу я витримати його дотики, якщо не дозволю себе торкатися? Адже мені не гидко. Тільки незручно дуже. І до дикості дивно.

А ще… я раптово ловлю себе на думці, що Танрагоса б серцевий удар схопив, якби він дізнався, якби тільки побачив, що я собі дозволяю. Що я дозволяю робити із собою іншому чоловікові. Він би від сказу на піну зійшов.

Але він ніколи не дізнається. Зате я знатиму, що перемогла. Що змогла не лише вижити та вирватися з його лап, а й жити далі. Він більше не владний наді мною.

Я не скажу зараз Аєданові «Ні». І заради того, щоб переламати вбиті в мене ненависним колишнім чоловіком заборони, також.

Чоловічі руки переміщаються на мої плечі, я відчуваю, як Аєдан перекидає моє волосся назад, залишаючи мене повністю відкритою для себе. Дещо шорсткі долоні ковзають з плечей на ключиці й нижче. Дихання перехоплює.

− Відкинься назад, − хрипко просить демон. І на моїх лопатках тут же опиняється його долоня. − Я тримаю, крихітко.

Щоб ще більше відкритись? О боги.

Тяжко дихаючи, я незграбно відкидаюся на його руку, а потім несподівано для себе повертаюся і, вхопившись тремтячими пальцями за його сорочку, втикаюсь обличчям у чоловіче плече, у пошуках підтримки та… сили.

− Все добре, маленька. Моє хоробре цукрове Зайченя, – ніжно вуркоче Аєдан, раптово притискаючись до моєї мокрої маківки губами. − Я захоплююсь твоєю сміливістю, дівчинко. І зворушений твоєю довірою.

– Я не смілива. Ви ж самі сказали, що я боягузка, − заперечую, ловлячи себе на тому, як сильно мені подобається його запах. Він дивно зігріває мене зсередини. – Я дійсно всього боюсь.

– Нічого не бояться лише недоумки. І тільки сміливі можуть долати свої страхи, – чую несподівану для себе відповідь, яка відгукується у грудях приємним трепетом. Він справді так думає? Цей величезний сильний чоловік думає, що я смілива?

– Не уявляю, щоб ви чогось боялися, – шепочу я ніяково, намагаючись не звертати уваги на те, що демон ще більше відхиляє мене назад і, здається, знову бере мило.

– Нас з дитинства вчать дивитись своїм страхам в обличчя. Але це не означає, що їх немає, – заперечує Аєдан, і за його голосом чути, що він посміхається. Богине, невже я так добре встигла вивчити його звички та інтонації?

Але тут я судомно хапаю ротом повітря, відчуваючи, як він починає намилювати мене спереду. Груди, боки, живіт… знову груди. Несподівано пахви, і я сіпаюся від того, наскільки це лоскітно.

А ще дивно. Мої відчуття від того, що відбувається, не схожі ні на що, з пережитого мною раніше. Ні на секунду мені не вдається уявити, що мене миє служниця. Я чудово усвідомлюю, що мого тіла торкається чоловік. Чоловік, який мене бажає.

Але й з тим, як торкався мене Танрагос, у діях Аєдана немає нічого спільного. Абсолютно нічого. Це інше. Його дотики інші. Він інший. І мені попри все дике збентеження зовсім не неприємно. Швидше навпаки. Мені безпечно. І добре.