В твоїх руках не страшно - Ольга Островська

Так не буває. Просто не буває. Цього не може відбуватися зі мною наяву. Такого навіть уві сні не може бути, тому що я це уявити нізащо в житті просто не змогла б. Ну, не може король демонів мені ноги цілувати. Не може…

Проте він це робить. З грайливою багатообіцяльною посмішкою на губах і смішинками в сповнених жаркої темряви очах. З неприхованим задоволенням. І замилуванням у погляді.

Знову прихоплює палець. Тепер уже інший. Навіть язиком його торкається. Потім наступний… О-о-о-ох, як це лоскітно. І незнайомо. І приємно. Дико, але дійсно приємно… І я раптово розумію, що попри сором і ніяковість, не хочу припиняти це неподобство.

Демон щось незбагнене творить зі мною. Немов… поклоняється мені, як жінці.

Він. Мені.

Величезний, сильний і страшний, тій, що звикла бути лише нікчемною іграшкою.

Вклоняється своїми дбайливими дотиками. Своєю ласкою, ніжністю та турботою. Цими дивними поцілунками. Примушуючи почуватися плеканою і захищеною. Значущою для нього.

Спираючись на лікті позаду себе, я очманіло дивлюся на чоловіка, що схилився наді мною, спостерігаючи з-під опущених вій за тим, як його губи ковзають по моїй шкірі. Здригаюсь і знову соромлюся від кожного дотику, важко дихаючи й нічого не чуючи за гуркотом власного серця.

Обхопивши однією долонею мою щиколотку знизу, другою він ковзає вище, гладить литку, легенько розминаючи м'яз, лоскоче під коліном, цілує підйом стопи, злегка дряпаючи своєю щетиною ніжну шкіру, і тут же проводячи по ній язиком. Знову цілує, пестячи, навіть прикушуючи.

О боги! Як це може бути настільки приємно? Я навіть подумати не могла, що мої ноги настільки чутливі.

Навколо нас ніби повітря загустіло, і темрява Аєдана тепер відчувається майже матеріальною, ковзаючи по моїй шкірі лагідними тінями, заколисуючи мої сумніви та тривоги. Ласкаво і ніжно.

Чоловічі губи підіймаються ще вище, потім ще... Поки не зупиняються на коліні, змусивши мене затримати подих. І тоді Аедан переміщається трохи й береться за другу ногу, знову починаючи з пальців. І я, не витримавши, з тихим видихом-стогоном, заплющую очі й опускаюся на спину, розслабившись і дозволяючи собі просто відчувати. Просто пливти на хвилях темряви, що огортає мене, і дарованого ним задоволення.

Поцілунки знову поступово переміщаються зі стопи вище, до коліна. Неспішно, так солодко і приємно… і я вже майже не звертаю уваги, що він відводить моє коліно вбік, опускаючись на ліжко і ніби ненароком опиняючись між моїми ногами.

Легке протверезіння приходить лише тоді, коли я відчуваю, як чоловічі долоні по-хазяйськи ковзають далі на стегна, зминаючи й задираючи простирадло, яке прикриває їх.

− Ваша величність? − спалахую, мимоволі хапаючись за білу тканину і намагаючись повернути її на місце. І звести ноги. Знову марно.

− М-м-м, що Зайченя? – цікавиться Аєдан, раптово проводячи колючою щокою по зовнішній стороні мого стегна. – Вже лякаєшся? Чи можна ще тобою трохи поласувати?

І от що йому відповідати? Сказати, що лякаюсь? А я лякаюся? Можливо, але це не той страх, до якого я так звикла. Не страх болю та приниження. Мене швидше лякають мої власні незнайомі відчуття і те, як легко Аедан змусив мене забути про все, розслабитися та довіритися.

Його хочеться зупинити. Цього вимагають усі мої досі непозбувні внутрішні переконання.

І не хочеться також.

Мене знову роздирає внутрішніми протиріччями.

Тому що разом зі страхом і соромом, що так глибоко вкоренився в мені, я починаю відчувати дивне бажання дізнатися, які ще відчуття цей чоловік може мені подарувати? Може це його темрява мене спокушає? Хіба могла б я сама цього хотіти?

І в цей момент я нарешті розумію, що Аєдан мав на увазі, коли казав, що забере мої темні емоції. Вони справді йдуть під натиском його сили та моїх власних переживань, наче затираються, втрачаючи свою гостроту і насиченість, залишаючи лише збентежене хвилювання.

– Ну, ти поки що думай. А я продовжу показувати тобі принади поцілунків, − посміхається підступний демон, посуваючись до мене ближче і прокладаючи доріжку з полум’яних доторків ще вище, розсовуючи плечима мої ноги й невблаганно рухаючись до найпотаємнішого.

І тільки тепер до мене доходить, що він не збирається зупинятися. Що його обурливі поцілунки зміщуються саме туди. Аєдан збирається цілувати мене там… Ой, ні-ні-ні! Як він може? Це ж… хіба так можна?

– Ваша величність, не треба… там… це неправильно… туди не цілують, – охнувши, намагаюся я вивернутися з його рук, але мої ноги відразу незбагненним чином опиняються на чоловічих плечах.

− Повір мені, маленька. Я краще знаю, куди цілують, а куди ні, – хмикає демон рівно перед тим, як поцілувати мене... саме туди. Дзвінко так, що я, ошелешена, завмираю, не вірячи в те, що відбувається, і спалахую вже вся від голови до п’ят від збентеження. Усміхається багатообіцяльно: − Не думай. Не бійся. Просто відчувай.

І він знову притискається губами до моєї жіночої плоті.

О-о-о-ох, це… непристойно… неправильно… дико і божевільно… але в мене не виходить і слова видихнути, щоб припинити це шаленство… Я можу лише хапати ротом повітря, чіпляючись за простирадло, покривало... його волосся... і тремтіти в чоловічих руках, відчуваючи, як пестить безсоромний рот моє жіноче єство, кожну складочку, як ковзає язик по чутливому горбочку і навколо нього, зачіпаючи якісь невідомі мені місцинки, через що м'язи ніг починають дрібно вібрувати, а внизу живота зароджується дивний жар, розливаючись теплом по моїх венах.

Це не схоже ні на ніщо з раніше мною пережитого, це повністю вибиває з колії, позбавляє можливості розсудливо мислити, плутає думки…

Цьому неможливо опиратися.

І я себе відпускаю, підкоряючись своїм відчуттям, підкоряючись цьому божевіллю та такому незнайомому мені безсоромному задоволенню, підкоряючись всепоглинущому жару, що розростається все більше й більше, затоплює мене цілком і змушує безпорадно метатися головою по ліжку, чи то стогнати, чи то схлипувати, благаючи невідомо про що.