В твоїх руках не страшно - Ольга Островська
– Щодо вашої пропозиції… – я замовкаю, намагаючись зібратися з думками. − Навіщо це вам? Що ви отримуєте від цього?
Не вірю, що темний маг тільки від доброти душевної мені стільки благ обіцяє за одну лиш мою згоду залишитися і спати з ним. Хай демони й виявилися далеко не тими монстрами, якими їх люблять малювати у своїх байках люди, але вони все одно демони, темні діти Маоха. Аєдан, напевно, має свої причини.
– Я отримую внутрішню рівновагу, Зайченя. Твоя присутність утихомирює мою пітьму, дозволяючи мені не тримати її на ланцюгу щомиті. Повір, для темного мого рівня це безцінний дар, навіть якщо він тимчасовий, – жмурячи темні очі, визнає його величність. − У кожного свої слабкості, чи не так, маленька ельран?
Он як? Рівновагу?
Справді безцінно.
Хіба могла я хоча б уявити такий розвиток подій? Уявити, що я серйозно думатиму, чи погодитися на… таке. Бути коханкою короля демонів, який бажає бачити мене своєю дружиною. Не примушує. Але й не відступається.
Найпростіше зараз відмовитися. Піддатися своєму страху. Навіть втекти за найменшої нагоди. І згаяти свій шанс на нормальне життя.
Чи не я просила у Богині порятунку та допомоги? Може це і є її відповідь? Чоловік, здатний вилікувати мене. Нехай навіть ціною близькості, яка мене так лякає. Потрібно лише знайти в собі внутрішні сили й наважитися. Спробувати. Інші ж можуть.
Богиня Пресвітла, допоможи мені прийняти правильне рішення.
Демон правий щодо слабкостей. І він щойно вручив мені свою.
Свідомо?
Впевнена, що так? І це неможливо не оцінити. Неможливо не спробувати довіритись у відповідь.
І вже точно краще укласти з ним угоду, ніж щоразу лякатися, не знаючи чого чекати.
− Обіцяйте мені, що не будете мене ні до чого примушувати. І що відпустите, якщо я все-таки вирішу піти, − зібравшись із силою волі, вимагаю я у чоловіка, що сидить навпроти мене.
– Обіцяю. Але залишаю за собою право на перемовини, – переможно посміхається демон. – І я хочу почути твою відповідь, Зайченя. Невимовлене «Ні» мене зараз не влаштує. Ти згодна?
І він простягає мені руку. Я нерішуче простягаю свою у відповідь.
− Так, − ступаю в прірву, сподіваючись не розбитися.
