Моя всупереч - Алекса Адлер

Мою останню фразу підхоплюють усі присутні, а я продовжую, коли голоси стихають.

− Я прибула сюди не лише з привітаннями, а й із подарунками. Це тороброслети для всіх вихованців нового притулку, необхідна складова освітнього процесу та самостійного життя, а також деякі інші корисні речі.

За моїм сигналом джа-ани левітують до ошелешених дітей ящики з цими самими подарунками. Завідувачка притулку, літня статечна ашара ія Меора, чию особисту справу я сама ретельно вивчала напередодні, перш ніж схвалити, з вдячністю приймає ці дари. І на цьому мою участь практично можна вважати завершеною. Все, що хотіла сказати на публіку, я вже сказала.

Кивнувши Чотжару, під охороною прямую до учнів нового притулку. Краєм ока помічаю, що рія Іошші теж слідує за мною. Ашара сьогодні явно намагається постійно триматись біля мене.

− Ія Меора, дозвольте привітати вас з відкриттям вашого притулку, − киваю приголомшеній завідувачці. Та від несподіванки, навіть не одразу знаходиться з відповіддю.

− Імператрице, це така честь для нас, − схвильовано стискає літня жінка зморшкуваті руки перед собою. Кланяється низько, але без улесливості, з гідністю. − Для мене велика честь. Не знаю, як дякувати вам за протекцію та допомогу у такій важливій справі.

− Дотримуйтесь тих самих принципів, якими ви заслужили свою репутацію, і більшого мені не треба. Ці діти заслуговують на те, щоб за їхнє майбутнє боролися такі шляхетні ашари, як ви, – посміхаюся їй.

Обводжу поглядом її старших і зовсім маленьких підопічних, зі щемким серцем відмічаючи, як усміхається мені чорноокий і чорнявий малюк на руках у такої ж темненької дівчинки підлітки, щосили демонструючи маленькі ікла. Такий милий. Я вперше так близько бачу дітей ашарів і підкорена ними повністю, якщо чесно. Наш із Са-оіром син, напевно, буде чимось схожим на цього карапуза.

− Якщо вам для притулку ще щось знадобиться, дозволяю звертатися до мене безпосередньо, − підіймаю погляд на завідувачку.

І раптом над площею лунає зовсім несподіваний звук. Здається, наближаються якісь шаттли. А простір починає вібрувати від атакувальної руйнівної енергії, що виплеснулася в нього. Реальність на мить ніби вивертається, все застигає, вкриваючись сизою пеленою… щоб вибухнути шквалом вогню та градом уламків, коли в повітря злітають імперські шаттли. У натовпі миттєво починається паніка та тиснява.

Хто насмілився? Що відбувається? Свідомість криє диким шоком.

Дитячий вереск б'є по вухах. Мене буквально жбурляє на них ударною хвилею, в очах темніє, але Чотжар перехоплює під ребра і, притиснувши до себе, закриває своїм тілом, на додачу до захисного купола. Сходинки під нашими ногами кришаться і вкриваються тріщинами, загрожуючи падінням та переломами.

− До будівлі! Негайно! − командує мені на-агар, намагаючись мене в цю саму будівлю затягнути. Інші охоронці нас прикривають.

− Діти. Потрібно врятувати дітей, − мотаю головою й вириваюся, змушуючи його пригальмувати. Не можу покинути. Ніяк не можу. Не пробачу собі. І на голих інстинктах розкидаю тремтливі руки в сторони, виштовхуючи в простір хвилю чітко контрольованої сили, розширюючи свій купол, накриваючи ним зляканих і оглушених малюків, що збилися в купку. – Діти, всі за мною! Зараз же!

Чотжар, рипнувши зубами, розгортає над моєю головою ще якісь щити.

Малюкам повторювати двічі не доводиться. Тих, хто не може йти сам, тут же підхоплюють старші та вчителі, і ми збитою докупи кавалькадою, під захистом моїх охоронців, швидко забігаємо до будівлі притулку.

І лише там, під захистом укріплених стін, я дозволяю собі зменшити купол назад. Занадто багато сил він тягне.

− Моя імператрице, ви цілі! Слава Абсолюту, − несподівано кидається до мене рія Іошші, казна-звідки взявшись. − Я так злякалася за вас.

Щит для неї не перешкода, оскільки я сама дала своїй соратниці право бути поруч, і ашара вже майже хапає мене за плечі. Але переді мною раптом виростає худорлява фігурка хлопця з притулку. Закриваючи собою. Навіть перш ніж це встигає зробити Чотжар, що похмурою тінню метнувся вперед.

− У неї під нігтями сонна отрута. Я чую запах, − гарчить мій несподіваний юний захисник подібно до грізного вовченяти. Загрозливо дивиться на Іошші, що злякано відсахнулася від нього. Стискає кулаки, подаючись уперед, ніби стрибне зараз.

− Що? Та як ти смієш? – блідне рія.

Але підкоряючись злому шипінню Чотжара, її вже хапають під руки мої охоронці.

− Відпустіть! Ви не маєте права! − намагається вона вирватися, але ці крики тонуть у шумі й гуркоті стрілянини на вулиці.

Здається, там триває справжній бій.

Але мене це зараз мало турбує. Я повільно осідаю на підлогу, відчуваючи, що сил сьогодні витратила надто багато.