Моя всупереч - Алекса Адлер
Сетору
Тонка жіноча фігурка тане на очах, знову залишаючи мене з оглушливим відчуттям, що рівновага повністю вислизає з рук.
Як їй вдається щоразу вщент руйнувати мій контроль? Не лише над ситуацією. Над самим собою.
Згасла злість закипає всередині з новою силою, криючи нестерпним бажанням перегнути одну нестерпну особу через коліно і від душі ляснути кілька раз по гарненькій дупі. Думаю, полум’яний рум'янець на її манливих сідницях, це найменша плата, яку я можу вимагати з маленької імператриці за те, що вона змушує мене зараз відчувати. За вчорашню образу. За сьогоднішню витівку...
Гаряча картинка в моїй уяві – як би це могло виглядати, як би мої руки торкалися ніжного шовковистого тіла, пестили, де заманеться – змушує знову скрипнути зубами від гніву та невдоволеності. Реакції тіла не доводиться довго чекати. Я б точно постарався, щоб це покарання принесло задоволення нам обом. Ліні сподобається бути у моїй владі.
Доводиться докласти величезних зусиль, щоб утихомирити інстинкти, які вимагають негайно летіти до неї й втілити в реальність те, чого мені так давно хочеться.
О Великий, за що ти дав мені за випробування це нестерпне дівчисько? Коли я встиг настільки перед тобою завинити? Чому саме вона?
Втім, я знаю відповідь. Іншої такої, просто не існує. Норовливої, зухвалої, впертої, принципової, такої, що часом доводить просто до сказу... але разом з тим такої красивої, вабливої, солодкої та неймовірно, до шалу, бажаної. Розумної, попри всі дурниці, що вона часом творить. Самовідданої та сильної волею. Вразливої. Вона, як ніхто потребує мого захисту. Потребує мене, що б там собі не думала. І я просто не в змозі від неї відмовитись.
Моя Ліна. Моя одержимість.
Підозрюю, що мені буде достатньо просто торкнутися її оголеного тіла, щоб зірватися у прірву. Надто сильний вже мій голод. Занадто глибоко мене зачепила ця маленька землянка, проросла в мені, обплела душу собою, отруїла. Не позбутися вже. Не вилікуватися. Залишається лише боротися за те, що має бути моїм.
Шумно видихнувши, розтискаю кулаки. Неналежний прояв зайвих емоцій. Але з нею інакше не виходить. Ліна пробиває проломи в моєму самовладанні так легко, як дихає. Пора вже з цим змиритися.
Мотнувши головою, розминаю плечі та йду до вікна. Погляд спрямовується на мерехтливі води Ліоритової лагуни, на доріжку з білого каміння, що веде до плавучої альтанки, увитої ліловими квітами, немов створеної для усамітнення та задоволення. Впевнений, моїй майбутній дружині сподобається мій палац. Він нічим не гірший за імператорський. І точно набагато красивіший. Дівчатам же подобається, коли красиво.
Залишилась дещиця... заволодіти нею, всупереч усьому. Вона буде моєю, чого б це мені не вартувало. Навіть якщо я правильно зрозумів волю Абсолюта і мені доведеться робити те, чого не робив досі жоден інший Голос Абсолюта. Ділитись.
Є ще, звісно, варіант – прибрати суперників. Але тоді я точно не отримаю того, чого хочу від моєї обраниці. Ліна сьогодні ще раз наочно показала, що у своїй відданості імператорам готова навіть на крайності. Їхнього вбивцю вона добровільно не прийме ніколи. До того ж смерть Повелителів завдасть непоправної шкоди їй самій. Це недопустимо.
Отже, на мене чекає нелегкий бій зі своїми заклятими союзниками за право володіння їхньою жінкою. На рівних. І я маю закріпити свої позиції якнайкраще, поки вони не повернулися. Бо у них стримувальних факторів, щоб не вбивати мене, буде набагато менше.
Отже. Що я маю зараз? Якщо вдуматися, не так уже й мало.
Ще два місяці тому Ліна була готова боротися зі мною до останнього. Зараз... вона бореться зі своїми почуттями. Почуттями до мене. І нехай це поки що не таке ж самовіддане кохання, яке вона відчуває до своїх се-аран, але я їй не байдужий. Вона мені щойно повідомила це в досить цікавій формі. Сама не підозрюючи, як багато дала мені своєю відвертістю. Наївна солодка дівчинка.
Терпіння ніколи не було моєю сильною стороною. Але в цій справі воно просто необхідне. Стратегія вичікування безперечно приносить свої плоди. Виявивши трохи того самого терпіння, я випестував у Ліні потребу в мені, потребу в моїй підтримці та допомозі. Вона не тільки звикла, що я завжди поруч, і навчилася довіряти, а й почала відчувати до мене глибоку прихильність. І навіть власницькі почуття. Чи міг я подумати колись, що буду такий радий жіночим ревнощам? А крихітка мене ревнувала. Буквально кипіла від злості, коли думала, що я можу відповісти на відверту зацікавленість дагрійки.
І наш поцілунок... адже вона відповіла мені. Я відчував, як стає податливим її тіло в моїх руках, як лине до мене, як розтуляються у відповідь спраглі губи, зводячи мене з розуму своєю п'янкою насолодою. Я досі відчуваю її смак, запах, пальці пам'ятають її шкіру на дотик. Тіло болить від невгамовного голоду.
Чи варто дивуватися, що Ліна злякалася і намагається відновити дистанцію? Я мав би очікувати чогось подібного.
І хоч все в мені досі вимагає вирушити зараз же до неї й змусити викинути з голови всі ці дурниці, мабуть, я все-таки дозволю Ліні зробити по-своєму. Встановити між нами видимість дистанції. Ненадовго. Нехай відчує, що без мене їй набагато гірше.
Непомітно наглядатиму, звелю Чотжарові й Мі-ічану регулярно мені звітувати, а сам поки розберуся, що це за голос з нею спілкувався і звідки він міг знати про мою спробу прибрати батька.
І ось тут все набагато складніше. Як би мене не дратувала необхідність це визнати, я поки що уявлення не маю, хто це може бути. Особливо з огляду на те, що сам я тоді нічого не відчув і не почув. На такій глибині занурення в підпростір, швидше за все, навіть близнюки-імператори не змогли б приховати свою присутність від мене, посвяченого Голоса Абсолюта. Когось сильнішого за нас трьох, в імперії ашарів просто немає. Ну або я не знаю про це.
Теоретично, це міг би бути сам Абсолют, або хтось інший із подібних до нього.
