Моя всупереч - Алекса Адлер
Якоїсь миті я, здається, навіть непритомнію на деякий час. Бо зовсім не можу згадати, звідки поряд зі мною взявся Сетору, розлючено розпікаючи на всі лади мою охорону і всіх навколо. Коли він встиг згребти мене у свої обійми й чому зараз тримає на руках, так міцно притискаючи до своїх грудей, що аж ребра тріщать?
− Ти повинен був її відмовити. І простежити, щоб вона не витрачала свій резерв ні на чий порятунок, − буквально гарчить жрець комусь, стрімко кудись крокуючи разом зі мною.
− А вам треба було затримати Норіхнара раніш-ш-ше, а не чекати, що він втне цього разу, − не менш злісно шипить Чотжар. — Вона не питала мене, коли витрачала свій резерв. Інстинкти у неї материнс-с-ські, це неможливо контролювати.
− Дуже зручне виправдання, − в’їдливо гарикає чоловік, який тримає мене на руках.
− Сетору, − кличу я хрипко. Пальці судомно стискаються, зминаючи тканину його одягу. − Що відбувається?
Абияк розліпивши пудові повіки, обводжу тьмяним поглядом похмурих чоловіків. Навіть встигаю зрозуміти, що ми досі знаходимося в притулку. І йдемо, здається, на вихід.
− Як ти? – відразу перемикає жрець всю свою увагу на мене. Заглядає стурбовано у вічі.
− Все гаразд, здається, − шепочу, облизнувши пересохлі губи. − Тільки… втомилася трішки. Відпусти… відпустіть мене, будь ласка. Поставте на ноги. Я зможу сама йти.
− Не бачу жодної причини, щоб це робити, − уперто стискає губи мій радник.
− А я бачу, − знаходжу в собі сили заперечити. − По-перше, це не пристойно. Те, що ви тримаєте мене так, ніби маєте на це право. При всіх. А по-друге, нікому не треба бачити мою слабкість.
Тепер я виразно чую, як жрець скрипить зубами.
− Ти найвпертіша істота, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті, − гарчить він, схилившись до мого обличчя.
– Вважатиму це за комплімент, – усміхаюся, намагаючись продемонструвати ту впевненість у собі, яку зовсім не відчуваю.
І не видати, як сильно рада, що він зараз знову поряд. Що я можу на нього спертися.
Напевно, на мить ми так і застигаємо, міряючись поглядами. Але, як не дивно, у цьому поєдинку таки перемагаю я. Точніше, мені дозволяють перемогти. Шумно видихнувши, Сетору з демонстративною дбайливістю ставить мене на вкриту сміттям і дрібними уламками підлогу. Вхопивши за талію, допомагає встояти на кволих ногах.
Але замість того, щоб відпустити, несподівано притягує до себе і цілує, не звертаючи жодної уваги на те, що довкола нас повно народу.
Краєм свідомості я ще чую чиїсь здивовані вигуки, у мені закипає злість і досада на таке безпардонне нахабство, я впираюся в кам'яні плечі, буквально дряпаючи їх, намагаючись відбитися... Але невдовзі все втрачає значення, окрім жорстких чоловічих губ на моїх губах і цілющої сили, що вогненним потоком наповнює мої легені, мою кров. Здається, ніби жрець силоміць вдихає в мене рідке полум'я, наповнюючи чужою мені, але все ж таки енергією. Це боляче, майже нестерпно, але так потрібно мені. Я ніби заново відроджуюсь. Принаймні мене перестає хитати, як листя від вітру.
− Відпустіть, − все ж таки вириваюся з його рук. – Не смійте робити так.
− Як ти тепер почуваєшся? – ігнорує він моє обурення.
− Що? − гублюся я мимоволі.
− Я запитав, як ти почуваєшся. Легше?
− Так, − зізнаюся неохоче, прислухавшись до себе.
У багряній темряві чоловічих очей спалахує щось дуже схоже на тріумф. Немов він знайшов те, що довго і наполегливо шукав.
− Тоді пішли. Злочинці, які вчинили цей напад, чекають на твій вирок, − підхопивши мене під лікоть, Сетору красномовно тягне мене на вихід.
− Що? Мій вирок? − тепер я по-справжньому гублюся. Озираюся на не менш похмурого і рішучого Чотжара, що ковзає тепер з іншого боку від мене, Те-атсура та його підлеглих, що йдуть позаду.
Навіть встигаю поглядом вихопити дітлахів, що проводжають мене стривоженими, але захопленими й шанобливими поглядами, що разюче відрізняються від тих, які я бачила на початку дня. Найстарші явно збираються піти за нами, коли ми вийдемо.
− Саме так. Вирок, – киває Сетору. − Якщо ти не бажаєш демонструвати імператрицю, яка втратила свідомість, доведеться показати всім імператрицю строгу, сувору і справедливу. Якій не властива слабкість. Твої та мої джа-ани відбили напад і затримали його винуватців. Тих, хто винен у смертях простих городян, ледь не повбивав настільки важливих для тебе відмовників і мало не зруйнував їх новенький притулок. Вина цих ашарів незаперечна. Твої піддані жадають справедливості.
− А-а-а Іошші? У неї справді була отрута під нігтями? − згадую я затримання моєї соратниці.
− Так.
− Вона хотіла мене вбити?
− Я с-с-схиляюся до думки, що в її плани, ш-ш-швидше за все, входило взяти тебе в заручниці й вивес-с-сти до своїх співучасників, − встряє в нашу розмову Чотжар.
− Тоді, може, варто допитати затриманих, перш ніж страчувати? Я не хочу ухвалювати смертний вирок на сходах притулку, який відкрила для дітей.
А в тому, що від мене чекають на вирок саме смертний, я навіть не сумніваюся. Замах на життя та безпеку будь-кого з імператорської родини карається тільки так. Якщо вина справді незаперечна і не потрібен суд, щоб її довести, як було з Менетнашем.
Зупинившись перед дверима, я зазираю в обличчя Сетору, дивлюсь запитливо на Чотжара. Але чоловіки тільки ще більше супляться.
− Вони зізналися, Ліно, − похмуро вимовляє Сетору. − Мій дядько намагався тебе викрасти, щоб перешкодити тобі повернути імператорів і щоб отримати у свою владу спадкоємців, як тільки вони народяться. Це чуло багато свідків. Твій народ чекає на справедливий вирок. Якщо злочинцям дати зараз попуск, всі сприймуть це, як слабкість не лише твою, а й Владущого Дому, навіть як мою, оскільки я твій наближений радник, а злочинці належать до мого Дому. Але ти можеш зараз дозволити мені винести тебе непритомну на руках і прийняти це рішення замість тебе. Ніхто не засудить тебе у такій ситуації. Якщо хочеш вийти сама, рішення теж доведеться приймати самій.
