Моя всупереч - Алекса Адлер

Я протрималася ще тиждень. І якщо в перші дні після відкриття притулку, що завершився так криваво і похмуро, мені ще вдавалося вдавати, що все гаразд, то потім я вже ледве могла підійматися з ліжка. Тіло охопила слабкість, а свідомість − повна апатія.

Не допомагали ні занурення у підпростір. Жоден політ у Маран-Деш, де двері до серця храму більше не відгукнулися мені й не відчинилися ні на сантиметр, коли Чотжар на руках приніс мене до них. Ні політ в Тан-Гереіш, де колись я отримала силу Абсолюта. Всі ті способи підживлення, на які я сподівалася, виявилися марними для мене. Втрачала я все одно швидше, ніж відновлювалася.

Проте на четвертий день я несподівано зрозуміла, що мій зв'язок із се-аран майже не відчувається. Наче вони самі його перекрили, тим самим зупинивши відтік моїх сил. Складно передати словами, який шквал емоцій це викликало в мені. Спочатку я злякалася. А потім, навпаки, зраділа, зрозумівши, що це може означати. Вони відчули, вони мене бережуть.

Цілий день я насолоджувалась тим, що енергія більше не текла через мене, як крізь сито.

Але настала ніч. Прийшли сни. Знову про Маран-Деш. І про те, як повертаються мої чоловіки, як вони проходять крізь серце храму, яке я маю відчинити. Як проходять повз мене, залишаючи наодинці з кимось невидимим позаду. А я так і залишаюся стояти там, вдивляючись в інші всесвіти. Виглядаючи когось.

Не знаю, що все це мало означати, але на ранок зв'язок прорвало з новою силою. І енергія потекла крізь мене повноводною рікою. Ще швидше, ніж досі.

Я ще кілька разів відчувала, як Повелителі намагаються перекрити енергетичні канали, що зв’язують нас, але щось ніби заважало їм. Або хтось.

І я остаточно злягла. Сил ні на що більше не лишилося.

Сетору примчав того ж дня. Увірвався в мою спальню.

− Уперте, свавільне дівчисько, подивися, що ти зробила з собою, − гарчав він, мало не блискавки з очей пускаючи. Розлючений, як бурхливе полум'я.

Можу уявити, яке видовище йому відкрилося. Виснажена, бліда і знесилена, ледве помітна на величезному ліжку, я мало нагадувала ту імператрицю, якої він так уперто домагався.

− Рі-одо, поцілуйте мене, будь ласка, − наступила я на свою гордість у відповідь на відчайдушну лайку мого радника. Сил триматися за чесноту більше не було.

Потрібно було бачити його обличчя. Жрець, який якраз загрозливо схилявся наді мною, всім своїм виглядом демонструючи, наскільки злий на мене і на весь світ, буквально завмер з витягнутим обличчям і очима, що округлилися від подиву.

− Що-що, вибач? – примружився він.

− Поцілуйте мене, будь ласка. Як тоді, після нападу, – повторила я своє прохання.

Але минула ще, мабуть, хвилина, перш ніж Сетору відмер.

− Ти хочеш, щоб я поділився з тобою силою? Я правильно розумію? – посміхнувся криво.

− Так. Якщо це не завдасть вам клопоту. Через обставини, які склалися, я навіть згодна на більше, ніж поцілунок.

− Увійти зі мною в коло? – підібрався хижо жрець.

− Ні, розділити з вами ліжко, − підняла я підборіддя.

А-атон наказав мені вижити й зберегти дітей за будь-яку ціну, і це саме та ситуація, коли згоду на близькість з Сетору я вважаю достатньо виправданим заходом. Аби це тільки допомогло. Адже має допомогти. Якщо поцілунок з ним дав мені стільки енергії, то секс має зарядити ще більше.

− Хм. Дуже приваблива пропозиція, але ні, − обрубав на корені всі мої жертовні пориви жрець.

− Що? Чому ні? – я від несподіванки навіть на ліктях підвелася, здивовано на нього витріщаючись.

− Бо я не маю права на близькість з жінкою, яка не є моєю дружиною. Ти штовхаєш мене на порушення клятв, даних Абсолюту, − як малу дитину, відчитав мене цей нестерпний чоловік.

− Але ж ви запропонували мені…

− Увійти зі мною в коло і стати моєю дружиною. Моя пропозиція чинна. Ти готова зробити це?

– Я… я не можу, – прошепотіла у повному розпачі, жалібно дивлячись на єдиного, хто міг би мене врятувати.

− Що ж... дещо я таки можу для тебе зробити, − змилостивився Сетору, сідаючи поряд зі мною. − Це мало допоможе і ненадовго, але я сподіваюся, що розум у тобі все-таки візьме гору. Іди сюди, моя непокірна імператрице.

І він дбайливо пригорнув мене до себе.

Якщо колишні наші поцілунки були жадібними, сповненими його голоду, вкраденими проти моєї волі, то зараз, коли я не чинила опору і не виривалася, Сетору ніби куштував мене на смак. Ніжно, ласкаво, повільно. Обіймаючи однією рукою за талію, другою обхопив за карк, фіксуючи голову. Його губи ковзали по моїх, вивчаючи, ніжно торкаючись, язик пестив чутливу плоть, ніби прохаючи впустити, дозволити цю близькість.

І я дозволила. З тихим стогоном розтулила вуста, дозволяючи поглибити ласку. Обійняла його у відповідь. У глибині душі визнаючи, що спрагла не тільки до його сили, що його ніжності мені теж хочеться. І цих обіймів, і почуття власної необхідності для цього дуже гордого чоловіка. Мені солодко усвідомлювати, що саме мене він так довго домагався, заради мене йшов на немислимі поступки й мене все ще досі чекає. Я так утомилася від самотності. Так утомилася боротися одна.

Енергія Сетору ринула в мене вже знайомим вогненним потоком. Вигинаючи тіло дугою і змушуючи кричати від болю йому в губи. І притискатися ще тісніше, намагаючись узяти більше. Я не знаю, скільки тривало це лікування. Але коли жрець відпустив мене, дихати мені стало легше.

− Одо Мі-ічан дає тобі ще добу. Далі почнуться незворотні процеси у твоєму організмі. Навіть із моїм підживленням, − повідомив Сетору, вкладаючи мене назад на подушки. − Я прийду завтра. І віднесу тебе до кола незалежно від твого бажання. Ти не посмієш померти.

− Якщо мої се-аран до завтра не повернуться, я не відмовлятиму вам більше, − визнала я очевидне.

– Тоді до завтра, – криво посміхнувся чоловік. І залишивши на моїх губах ще один короткий поцілунок, пішов.

І ось відпущена мені остання доба минула. Незабаром з'явиться мій майбутній третій чоловік. Тоді як перші два все ще десь у далеких чужих світах.