Моя всупереч - Алекса Адлер

О, небо, як же мені хочеться погодитися, дозволити йому діяти зараз від мого імені, сховатись на могутніх грудях від жахливої ​​реальності. Але я імператриця, і мені не годиться перекладати відповідальність за такі рішення на чоловічі плечі тільки тому, що я ще жодного разу не судила злочинців і нікого не засуджувала до смерті.

− Ні, я... я сама маю впоратися з цим, − вимовляю зітхаючи. І йду до масивних дверей, збираючи всі внутрішні сили, щоб підготуватися до того, що побачу.

Міська площа тепер дуже відрізняється від тієї, на яку я прибула лише годину, або пару годин тому. Одна з величавих білих будівель зруйнована, стіни з білого композиту оплавлені, скрізь валяються уламки. Видно шаттли, які досі горять. У повітрі відчувається запах гару та крові. А натовп городян, який раніше вітав мене з радісними обличчями, тепер напирає на ланцюг з озброєних джа-анів із лютими криками та вимогами розправи.

Внизу біля сходів джа-ани в ряд вистроїли зо два десятки вищих ашарів, закутих в енергетичні блокувальні кайдани. І тільки-но я з'являюся на терасі, їх ударами по ногах і спинах змушують опуститися переді мною на коліна.

Серед затриманих справді є Норіхнар. Головний суперник Сетору за владу в Домі Просвітлених, попри принижене положення й дуже пошарпаний вигляд, дивиться на мене прямо, майже із викликом. Він явно не шкодує про скоєне і не кається. Жаль за скоєним – це не про вищих ашарів, які завжди йдуть обраним шляхом до кінця.

− Імператриця! Імператриця! Імператриця! – гуде тепер майдан. – Смерть злочинцям! Смерть їм!

Щосили намагаючись зберігати незворушне обличчя, я підіймаю руку.

− Я чую мій народ, − вимовляю гучно, перекриваючи шум посиленим голосом. – Але перш ніж ухвалю рішення, маю почути обвинувачених.

І змахом руки наказую підвести до мене дядька мого радника.

− Навіщо ви вчинили цей напад, рі-одо Норіхнар? Чого хотіли досягти цим? – питаю, коли його силоміць ставлять на коліна вже за кілька метрів переді мною.

− Я хотів прибрати з трону слабку нижчу, − посміхається він, окидаючи мене зневажливим поглядом. − Імператори вже втратили владу і ніколи не повернуться. Тепер лише їхні діти мають значення.

− Ти помиляєшся, − посміхаюся я зверхньо. − Володарі живі й вже на шляху додому. Я бачила це у своїх видіннях. Абсолют мені свідок. Він дав нам це випробування, щоб зробити сильнішими. І не тобі, злочинцю, про це судити.

Ці мої слова гулкою луною проносяться над притихлою площею, призначені не стільки для Норіхнара, скільки для городян, що зібралися тут. Для ашарів, на-агарів, дарвішів, представників інших рас, та й не лише жителів столиці, які можуть зараз чути мене наживо. Усьому народові Аша-Ірон. І похмура радість на обличчях, разом з емоційними перешіптуваннями: «Ви чули? Живі. Повертаються», що біжать тепер по зімкнутих рядах, служить мені свідченням, що я роблю все правильно.

− Ти діяв з власної волі? − ставлю я наступне запитання затриманому.

Щось дивне з’являється у його погляді. Тінь сумніву. Але Норіхнар підіймає голову і з холодною усмішкою вимовляє:

— Так, імператрице.

− Смерть йому! Смерть йому! Смерть йому! − знову вибухає площа.

Тягнути я більше не маю права. Ашари визнають лише силу та владу. Виявивши слабкість зараз, перед такою величезною кількістю свідків, я право на владу в їхніх очах втрачу. Він не залишив мені вибору своїм зізнанням.

− Стратити, − кидаю сухо.

Джа-ан, що стоїть позаду засудженого, в одну мить витягує перед собою енергетичну струну, подібно до зашморгу накидає її тому на шию і мовчки обезголовлює колишнього жерця. Все відбувається настільки швидко, що я навіть оком змигнути не встигаю. Ось щойно Норіхнар цинічно посміхався мені в обличчя, а ось він валиться до моїх ніг, забризкуючи сходи й поділ мого плаття кров'ю.

До горла підкочує нудота, в очах темніє від усвідомлення, що я щойно вбила. Бо це за моїм наказом все відбувається. Я засудила. І мені величезних зусиль коштує втримати обличчя і не показати, як мерзотно на душі від того, що довелося зробити.

− Моя імператрице, дозвольте інших ще раз допитати перед стратою. Тепер, коли немає їхнього ватажка, гадаю, вони будуть більш зговірливими, − голосно звертається до мене Сетору.

− Підтримую прохання, − зі зловісним передчуттям встряє Чотжар.

Я мовчки обводжу холодним поглядом підлеглих Норіхнара, ніби прицінюючись, до кінця відіграючи свою роль. Ті тепер дивляться на мене зовсім інакше. Напружено, з побоюванням. Та й натовп стих, частково отримавши бажане. Не щодня на очах у народу страчують таких родовитих злочинців.

− Забирайте, − вимовляю байдуже. А насправді відчуваю надзвичайне полегшення, що не доведеться дивитися на ще два десятки обезголовлених трупів.

Мабуть, саме цього мій радник і домагався.

Сетору віддає якийсь наказ своїм джа-анам, і незабаром засуджених забирають.

− Ваш шаттл трохи постраждав і тепер вимагає... ремонту. Дозвольте вас запросити на мій особистий, моя імператрице, – шанобливо звертається до мене жрець.

Я лише киваю, дозволяючи йому підхопити мене під лікоть і повести у потрібному напрямку. Перед нами йде стрій джа-анів, імперських та особистих Сетору, мої охоронці тінями ковзають з обох боків і позаду. Натовп шанобливо розступається. Але я вже майже нічого не бачу довкола, всі сили витрачаючи на те, щоб переставляти ноги та тримати незворушну маску.

Підіймаючись по трапу, відчуваю, як мене починає буквально трясти й, коли нарешті опиняюся в салоні, вже не можу стримати тихого стогону. Сльози проривають греблю, стрясаючи тіло риданнями. Дихання виривається з грудей жалібними судомними схлипуваннями. Хочеться кудись забитися, сховатися, згорнутися жалюгідною грудочкою, щоби виплакати все, що накопичилося. Але мене перехоплюють сильні руки, не дозволяючи вивернутись із владних обіймів.

− Тш-ш-ш, не тікай ​​від мене. Все гаразд, − шепоче ласкавий голос, плутаючись у моєму волоссі. – Ти все зробила правильно. Не варто шкодувати.