Моя всупереч - Алекса Адлер
− Гаразд, − зрештою здався Чотжар. Подивився суворо: — Але слухатимешся мене беззаперечно.
А далі все закрутилося з неймовірною швидкістю. Поки я з допомогою своїх служниць швидко снідала і збиралася в дорогу, мій хранитель терміново організував ледь не цілу експедицію. Коли ми з ним рушили до злітних майданчиків, окрім імператорського шаттла, до зльоту готувалися ще шість штурмових джетів охорони.
− А це не занадто? − не стримала я здивування.
− Не занадто, − суворо відповів Чотжар, допомагаючи мені піднятися по трапу.
Всю дорогу до Маран-Деш я просиділа у своєму кріслі, як на голках. Коли попереду з'явилися білі вершини Ісафрі й шаттл пішов на зниження, взагалі вже ледве стримувалася, щоб не схопитися зі свого місця від нетерпіння, що вирувало у венах. Могла б, полетіла сама, попереду.
Чотжар весь цей час спостерігав за мною з тією насмішкуватою поблажливістю, що властива всім владним суворим чоловікам Аша-Ірон, коли вони знаходяться поряд із жінкою, якою опікуються. І з трапа спускав мене, буквально тримаючи за руку – мабуть, побоюючись, що я вперед усіх побіжу до храму, забувши про свою безпеку.
Мені цього справді хотілося. Але я не ворог для самої себе. Обіцяла бути обережною, отже, буду.
Попри те, що я вже тут була одного разу, гнітюча атмосфера величі, грандіозної монументальності, божественності цього місця й цього разу не залишила мене байдужою. Все всередині співало і тремтіло від захоплення, благоговіння та передчуття, коли ми великою групою рухалися коридорами Маран-Деш. Весь шлях до головної зали я вдивлялася в кожну тінь, у кожен відблиск та промінь, сподіваючись, що мені знову прийде видіння, сподіваючись зрозуміти, що робити далі.
І ось я нарешті стою перед цією плитою. Тими самими дверима, які вже понад десять тисяч років ніхто не може відкрити. Але жодних осяянь до мене так і не прийшло.
Чотжар височить позаду мене. Невелика армія джа-анів, що охороняють мене, розподілилася по залі, насторожено скануючи кожну п'ядь простору, що дзвенить напругою.
− І як? Ти щось побачила? – цікавиться мій хранитель, ніби не прочитав усе у моїх думках.
− Ні, − зізнаюся неохоче, розглядаючи гравіювання на золотистій поверхні плити.
Підходжу до неї ще на кілька кроків, стаючи майже впритул, на відстані витягнутої руки. Плита настільки величезна і височенна, що, закинувши голову, я майже не бачу верхнього краю, який потопає в тінях.
Почуваюся жалюгідною піщинкою, що посміла порушити спокій божественної обителі.
Серце гуркоче у грудях набатом. Енергія цього місця вібрує навколо мене, пульсує в моїй крові, насичуючи, розбурхуючи, нашіптуючи щось невловне, кличе кудись. Мене знову тягне вперед. І так сильно хочеться доторкнутися до поцяткованої візерунками поверхні, що долоні буквально сверблять.
− Коли я була тут з Повелителями, вони одночасно приклали до цієї плити руки, − вимовляю тихо, звертаючись до Чотжара, що застиг позаду. − І прямо посередині неї з'явилася борозна, коли двері проявилися. Я тоді чекала осторонь. Вони мені так наказали. Але буквально миттєво відчула дуже сильне тяжіння. Мене тягнуло до цих дверей. Дуже сильно. І зараз тягне.
− Ти Повелителям розповідала про це?
− Ні, − хитаю головою. − Того дня сталося стільки всього, що цьому моменту я не надала значення.
− Даремно.
− Знаю. Все б віддала зараз, щоб знати їхню думку щодо цього.
З губ зривається повне досади зітхання.
− У тебе є ще один екс-с-сперт з усіх питань, що хоч якось стосуються Абсолюта, − нагадує мій хранитель.
− Я пам'ятаю, і обов'язково з ним проконсультуюсь. Потім.
Є в мене підозра, що Сетору не схвалить моє спонтанне рішення вирушити сюди. Він ще більший параноїк у всьому, що стосується моєї безпеки, ніж мій хранитель.
− Чотжаре, я думаю, що мені потрібно теж торкнутися цієї плити. Відчуваю, що маю це зробити, − повідомляю на-агарові. Якщо вже обіцяла бути обережною та слухняною. − Як гадаєш, це безпечно?
− Я жодного разу не чув, щоб дотик до Воріт серця Маран-Деш завдавав комусь шкоди. А ти ще й Око Абсолюта. Не думаю, що він захоче тобі нашкодити, – задумливим тоном заспокоює мої сумніви Чотжар.
Що ж, тоді я можу з чистою совістю послухатися цього дивного внутрішнього тяжіння, від якого вже неможливо встояти на місці.
Як перед стрибком у вир, я набираю в груди більше повітря і рішуче роблю останній крок. Піднявши долоні, без роздумів притискаю їх до поверхні плити. Там, де, на мою думку, робили це Са-оір з А-атоном два місяці тому.
По венах наче електричний струм пробігає.
А далі що?
Чесно кажучи, я очікувала, що плита буде холодною, або хоча б прохолодною, але вона тепла, наче жива на дотик. І з кожною миттю її поверхня під моїми долонями дедалі більше нагрівається.
Напевно, мої се-аран щось ще робили, а не просто прикладанням рук тут займалися. Може, якось свою силу використали? Я, на жаль, нічого не знаю про це і можу покладатись тільки на своє чуття.
Заплющивши очі, намагаюся прислухатися до себе. Тепло від долонь тепер поширюється по всьому тілу, наче двері підживлюють мене. За що я дуже вдячна, звісно, але ж, мабуть, все інакше має бути? У зворотному напрямку. У моєму уявленні такі двері божественного походження точно повинні брати якусь плату.
Що я можу дати? Що могли дати мої се-аран? Кров'ю вони нічого не мазали. Тоді, виходить, давали свою силу, свою енергію. Особисту і ту, яку дарував Абсолют. Я теж можу це зробити.
Моя сила відчувається зараз вогняною кулею в районі сонячного сплетіння, що пульсує в такт з вібрацією енергії навколо. І я посилаю цей жар венами в долоні, щедро вливаючи в металеву поверхню. Здійснюючи обмін та замикаючи коло.
І буквально шкірою відчуваю, як повітря довкола починає вібрувати ще сильніше. Відчуваю, як дрібно тремтить під долонями плита. І приголомшено розплющивши очі, бачу, як спалахують білим світлом геометричні візерунки на її поверхні.
