Моя всупереч - Алекса Адлер

Немов калейдоскоп болісно-яскравих картинок, у голові проноситься все те, що я побачила. Бій «багатоніжок» із «феями», мої се-аран на бойових ящерах. Потім − вони ж у якомусь наметі з рослин, в оточенні тих самих «фей». Згадую я і зграю крилатих спокусниць, знову відчуваючи, як закипає все всередині від ревнощів. Але найголовніше – заплющивши очі, я знову бачу сліпучо-блакитний кристал і чую слова А-атона про те, що їм потрібно відчинити ворота і що маяком міг би служити стародавній храм Абсолюта.

− Чотжаре, нам дуже потрібно в Маран-Деш, − шепочу я, з гарячковою рішучістю дивлячись на свого хранителя.

− Навіщо? – на його обличчі відверте нерозуміння та здивування.

− Я бачила у своєму сні Повелителів. Вони шукають шлях додому. Рухаються до якихось воріт. Але їм потрібен маяк, на який вони б змогли орієнтуватися. Наш зв'язок, можливо, занадто слабкий для цього. Вони його відчули лише тоді, коли я у своєму ментальному втіленні опинилася поруч із ними. Але Повелитель А-атон сказав, що таким маяком міг би служити Маран-Деш, якби вони змогли його відкрити раніше.

Слухаючи мене, на-агар задумливо розгойдується на своєму хвості. Я бачу, як його потішили новини про моїх чоловіків. Як би Чотжар це не приховував, Повелителі й для нього дуже важливі. Саме їм він по-справжньому відданий.

− Добре, це я зрозумів. А тобі туди навіщо? – цікавиться похмуро.

− Можливо, я зможу зрозуміти, як це зробити. Можливо, побачу, − в цьому я й сама не можу до ладу пояснити, що саме збираюся робити. Просто відчуваю, що мені туди справді дуже потрібно.

А ще мені згадується той момент, коли я була там із чоловіками. Мене так сильно тягнуло до тієї плити. Можливо, не просто так.

− Ти вже вночі пішла у видіння так глибоко, що жрець тебе ледь відкачав, − хмуриться охоронець. − Плювався отрутою, що ти мізки собі мало не підсмажила. Якщо загубиш себе, діти теж не виживуть. Про це ти подумала? І Повелителям теж буде завдано непоправної шкоди розривом вашого зв'язку.  Можливо, вони вже навіть не зможуть без тебе вижити.

− Так уночі це інше було. Я за межу світів зазирнула. А потім мене звідти викинуло. А Маран-Деш у нашому світі. Я навіть напружуватись не буду, обіцяю, – говорю абсолютно впевнено. Ну не ідіотка ж я, навмисне лізти на рожен. − Можливо, видіння саме прийде, зі мною там так уже було. Можемо одо Мі-ічана з собою взяти, щоб тобі спокійніше було. Якщо нічого не побачу сьогодні, злітаємо потім ще раз. І ще... скільки знадобиться. Ну, будь ласка, якщо сьогодні мене звільнили від державних справ, відвідаймо Маран-Деш. Мене шалено туди тягне.

На-агар усе більше хмуриться, буравлячи мене задумливим, похмурим поглядом. І хоче ж погодитися, я відчуваю це.

− Чотжаре, любий, ти тільки подумай, залишилася така дещиця, і вони зможуть повернутися додому. Візьми стільки охорони, скільки вважаєш за потрібне. Я слухатимуся тебе в усьому, ні на крок не відійду. Це ж землі Владущого Дому, храм Абсолюта, там безпечно.

− Добра дещиця, − хмикає змій. – Відкрити серце Маран-Деш нікому не вдається вже понад десять тисяч років.

Але в його інтонаціях чути, що він таки згоден виконати моє прохання.

− Може, його просто ніколи раніше не намагалося відкрити жодне Око Абсолюта, − широко посміхаюся я, сповнена радісним ентузіазмом.