Моя всупереч - Алекса Адлер

Я не люблю приймати відвідувачів у тронній залі. Мені не властиве бажання дивитися на всіх зверхньо. І жаги влади я за собою ніколи не помічала. А зараз і поготів не розумію тих, хто рветься до неї, йдучи по головах та ламаючи долі. Влада – це насамперед відповідальність. Величезна. Деколи вона буквально ламає зсередини, змушуючи переступати через себе. Пройшовши через її жорна, неможливо залишитися колишньою. Неможливо більше жити у коконі своїх наївних ілюзій. І дуже складно залишатися чистою у душі.

Влада це щоденна пекельна праця, без якої неможливо з гідністю та честю виконати свій обов'язок. Принаймні, саме так я це бачу, таке ставлення до своїх обов'язків я бачила у своїх се-аран, які правили не з жадібності, чи корисливості, а за покликанням.

Влада вимагає від мене жорстких рішень та твердої руки. Але водночас робить мене сильнішою та загартовує. Виковує характер, якого мені дуже часом не вистачало раніше. Та й зараз часом не вистачає. Мені пощастило, що поряд є ті, хто допомагає тримати обличчя у будь-якій ситуації, навіть спрямовує, коли це потрібно.

Я чудово розумію, що навіть викладаючись на повну, як я це роблю щодня, мені все одно не стати повноцінною правителькою Аша-Ірон. І навіть не тому, що я не здатна такою бути. А з тієї простої причини, що мене не приймуть ашари. Але поки що Вищі Доми мене терплять. Як тимчасове явище, що дозволяє зберегти владу за тими, хто має на неї право.

Нам із Сетору вдалося навести переконливі докази того, що мої чоловіки живі. Народ старанно молиться Абсолюту, щоб той повернув близнюків імператорів, я регулярно звітую перед Радою, що роблю для їхнього повернення. Голос Абсолюта, як мій головний союзник, додає ваги моїм словам.

Як довго це може тривати, гадки не маю.

Я просто роблю все, що можу. Сподіваючись, що нашій з Повелителями розлуці скоро прийде кінець. І десь у глибині душі трохи боюся того, що буде після.

Не знаю, як усе буде, коли повернуться мої се-аран. За ці два місяці я дуже змінилася внутрішньо. Відчула, що й сама по собі чогось варта. Що можу бути не просто вільною та самостійною, а й приносити користь. Що можу робити щось важливе та потрібне. Щось міняти. Чогось домагатися.

Чи зможу я повернутися до тієї ролі, якої мої чоловіки від мене чекають? Бути тихою, слухняною дружиною…

Всі ці думки роєм жалючих ос гудуть у голові, поки сама я зображую велич і відстороненість, сидячи на троні в головному тронному залі для дипломатичних зустрічей у столичному палаці. Дипломатична місія з Дагри має прибути з хвилини на хвилину.

Праворуч від мене стоїть Сетору, який спішно перегортає якісь зведення останніх новин на галопланшеті. Ліворуч – Чотжар та Ніба. Позаду трону і внизу біля постаменту з обох боків застигли мої найліпші охоронці. Щоб навіть муха не пролетіла. Хоча мух на Терстані немає, як і решти комах.

Якось мені не дуже добре сьогодні. Тривожно на душі. У мене трохи паморочиться голова. Треба було змусити себе щільніше поснідати вранці. Але мені так не хотілося.

Відчувши вже такий знайомий і хвилюючий трепет у животі, я не витримую й однією рукою накриваю це місце. Дітки мої кохані, прокинулися.

Пішов вже четвертий місяць вагітності, і мої маленькі сини вже тижнів зо три як активно дають про себе знати. Це відчуття ні з чим не можна порівняти. Прекрасне настільки, що я щоразу приходжу в невимовне захоплення. Як шкода, що їхні татусі пропускають такі чарівні моменти.

Помітивши мій жест, до мене відразу обертаються і Сетору, і Чотжар. До того ж в очах жерця відверто читається стурбованість. На-агар більш спокійний – вже, напевно, прочитав усе в моїх думках. Та й бачив уже мене в такі моменти досить часто.

− Все гаразд, − усміхаюся червоноволосому раднику. − Просто ворушаться.

Здивовано скинувши брову, він дивиться тепер уже на мою долоню.

− Це боляче? − цікавиться рівним тоном. Але в його поставі відчувається якась напруга. І екран планшета він згортає.

− Що? Ні, звичайно, − хитаю головою, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. − Не боляче. Але описати не зможу. Це ні з чим не порівняне почуття.

Сини, нагадавши про себе, практично миттєво знову повертають мені гарний настрій та бадьорість. Все буде добре. Скоро їхні татусі повернуться. Я вірю в це. Залишилося трохи потерпіти.

Більше не звертаючи уваги на Сетору, що все ще спостерігає за мною, я ще раз гладжу наостанок живіт і повертаю руку на підлокітник. І якраз вчасно.

Двері тронної зали відчиняються, і гучний голос церемоніймейстера проголошує.

− Віцеконсул республіки Дагра, високородна пані Дому Фруаран, інсі Зеа-ма.

Серце пропускає удар, сковуючи легені панікою. Цього не може бути.

− Її супроводжуючі: високородний інсор Аес-род… − продовжує виголошувати слуга, але я вже не слухаю. Всі сили йдуть на те, щоб утримати маску, не видати свого страху і замішання.

Готуючись до цієї зустрічі, я довго намагалася згадати, як звали ту моторошну даму з мого минулого. А потім дуже ретельно вивчала склад делегації, щоби переконатися – її серед послів не буде. Там взагалі одні чоловіки мали бути.

Але вона є. У супроводі ще двох синіх амбалів входить у прочинені двері, рішуче прямуючи до трону через увесь величезний зал. І може будь-якої хвилини мене впізнати. Впізнати ту, чию племінницю мало не купила.

«Зас-с-спокойся, Ліно! − вириває мене з заціпеніння мисленевий наказ Чотжара. Примушуючи згадати, де я знаходжуся. – Ніхто тебе не впізнає».

«Ти не розумієш», − відповідаю, намагаючись виконати його наказ й зібратися. Але маска вже невблаганно йде тріщинами й обсипається. Я вибита з рівноваги й ніяк не можу з цим впоратися.

«Твоя реакція досить красномовна. Як і думки, − оглушує мене мій хранитель. − Якщо не візьмеш-ш-ш себе в руки зараз же, зрозумію не тільки я ».

І я справді помічаю, що на мене вже й Сетору скоса поглядає. Про гіперчутливого до емоцій Ніба взагалі мовчу.