Моя всупереч - Алекса Адлер

− А вам чому не важко?! − ціджу з досадою, просуваючись ще трохи.

Ноги починають німіти, холод повзе від стоп до щиколоток і вище. Очі сліпить, і нитка вже розпливається перед моїм поглядом.

Тільки не зникай! Не смій!

− Тому що шлях прокладаєш ти, орієнтуючись на зв'язок зі своїми се-аран. Я лише твій захисник і супровідник тут. Лише тримаю твою концентрацію. І сам нізащо не знайшов би це місце, бо просто не відчув би його.

− Зрозуміло, − кидаю. Роблячи ще крок. Душа рветься туди, в темряву, що клубочиться переді мною.

− Ліно, повертаємося назад. Ти достатньо пройшла на сьогодні, − Він знову обхоплює мої плечі. Вже набагато наполегливіше.

− Ні, — шепочу я в розпачі.

− Ще крок і ніяких уроків більше не буде, − жорстко карбує жрець, боляче впиваючись пальцями. – Ти шкодиш собі, а через себе синам. Я сказав, повертаймося! Зараз же!

Мої дітки... О небо!

Я здаюсь. Дозволяючи висмикнути себе з підпростору. Він має рацію, не можна бути такою безвідповідальною.

Притискаю змерзлі долоні до живота. Вибачте, мої сонечка.

Зажмурююсь, відчуваючи, як котяться сльози по щоках. Я не змогла. Не дотяглася. Не вистачило сил.

− Ліно, запам'ятай на майбутнє, − голос Сетору дзвенить розпеченою сталлю. − Якщо під час уроку я говорю щось, ти негайно це виконуєш. Зрозуміла? Тільки за таких умов я згоден продовжувати твоє навчання. Чуєш мене?

Він різко розвертає мене до себе, пригнічуючи своїм величезним зростом, буравлячи злим поглядом.

− Чую, − видавлюю хрипко. І стискаю губи, щоб не схлипнути. Та тільки сльози мене все одно видають.

Ну і начхати. Мені боляче.

Відвернувшись, дивлюся вбік, ледве не плачучи.

− Ліно, − кличе мене мій наставник. І голос в нього вже зовсім інший. М'якший. − Що з тобою?

Ну до чого ж дурне питання. Ашар нечутливий.

Мого підборіддя торкаються жорсткі пальці, змушуючи подивитися в обличчя червоноволосого жерця. Наші погляди стрічаються. Мить обертається вічністю, коли він стурбовано вдивляється в мої очі, а я щосили намагаюся не розплакатися і не розлетітися на шматки морально.

− Я зрозуміла вас, рі-одо Сетору. Більше такого не повториться. Ваші накази під час уроків виконуватимуться. Дякую, що вчасно мене зупинили, − вимовляю позбавленим життя голосом. – А зараз залиште мене, будь ласка. Мені треба побути наодинці.

Темно-червоні брови похмуро зсуваються. А в багряно-чорних очах спалахують язики полум'я.

− Я так не думаю, — каже він. І раптом притягує мене до себе, притискаючи до грудей. Просто обіймає, накриваючи голову долонею.

Гірко схлипнувши, я марно впираюся долонями в непорушний камінь чоловічого торса, намагаючись відсунутись. Але й сама не помічаю, як мну зсудомленими пальцями тканину його мантії, мимоволі чіпляючись за того, хто сьогодні розділив зі мною не тільки перемогу, а й поразку. З грудей виривається ще один схлип, а потім ще... і крани остаточно зриває. Я захлинаюся в гірких риданнях, а світ розпливається за пеленою сліз.

Здається, він щось мені каже. Пояснює хрипко, що з першої спроби й не могло нічого вийти. Що межа між реальностями це надто потужна перешкода. І що не варто засмучуватися. Що потрібне терпіння і час... Багато чого каже, поки не замовкає, чомусь важко дихаючи.

І потім, можливо, я з приголомшенням згадуватиму цей момент і те, як Сетору мене втішав. Жалітиму, що так явно продемонструвала йому свою слабкість, що підпустила його надто близько. Все це буде згодом. Коли я зможу тверезо мислити. Але зараз мені немає діла ні до чого довкола.

Не знаю, скільки часу ми так стоїмо. Біль і тугу, що роздирають мені душу, не так просто вгамувати, коли знову підвели сили й знову не вдалося врятувати тих, кого так шалено люблю.

Але в якийсь момент я таки починаю усвідомлювати себе і те, що чоловічі руки навколо мене стискаються надто сильно. Що притиснута до чужого тіла надто тісно. Що під щокою надто гулко і часто б'ється велике серце небайдужого до мене ашара. І найжахливіше − я сама обіймаю того, від кого збиралася триматися на відстані.

І коли тільки встигла? Як могла це зробити? Зовсім уже глузд втратила.

Чоловічі долоні зовсім недвозначно ковзають по моїй спині, а маківки торкаються губи... Треба це припинити. Негайно!

− Відпустіть мене, будь ласка, − прошу, знову упираючись руками й намагаючись відсторонитися.

Але він, замість того щоб виконати моє прохання, стискає руки навколо мене сталевим кільцем.

− Рі-одо Сетору...

− Тс-с-с, не тікай ​​від мене, − шепоче, часто й важко дихаючи. – Я дуже давно хотів відчути, як це – торкатися тебе. Тримати тебе у своїх руках. Ти зводиш мене з розуму...

У його голосі стільки ледь стримуваного голоду, що мурашки біжать по спині.

Ой, матінко. Що я наробила? Навіщо підпустила хижака так близько? Так по-дурному, так необережно. Дурепа, дурепа, дурепа...

Шумно вдихнувши запах мого волосся, жрець проводить розкритою долонею по моєму хребту, накриваючи поперек.

− Подивися на мене, − велить хрипко.

− Рі-одо Сетору, не треба, − мотаю головою. Відчуваючи, що все йде до того, чого я боюсь.

− Неслухняне дівчисько. З ними ти завжди саме втілення покірності й ніжності, а мені постійно суперечиш, — тихо гарчить він, стискаючи однією рукою мою талію. А другою хапає за горло.

Не душить, але одного цього владного жесту достатньо, щоб викликати в мені нервове тремтіння. Його долоня тепер ковзає по шиї вгору, підпирає підборіддя великим пальцем, змушуючи таки підняти голову.

— Але я вже навчився насолоджуватися навіть твоїми колючками. Лиш не тікай ​​від мене. Подивися на мене, Ліно.

Наші погляди стрічаються. Від жадібної одержимості, що палає в багряних очах, у мене ноги підгинаються. Мимоволі ковтнувши, я ще гостріше відчуваю його руку на горлі. Погляд Сетору чорніє остаточно, вибиваючи повітря з грудей, затоплюючи душу темрявою і гіркотою.