Моя всупереч - Алекса Адлер

− Розкажи ще раз про те видіння, де ти відчувала зв'язок зі своїми се-аран і тягла їх назад, − голос Сетору позаду мене звучить рівно і спокійно. 

У ньому немає навіть натяку на емоції. І більше немає формальності звернення, бо ми знову наодинці. Цього разу тому, що я сама так захотіла. Сама попросила жерця про наставництво. Мені треба навчитися знову відчувати своїх чоловіків якомога швидше. Попри відстань. Тому слова одо Мі-ічана про те, що я можу помірно використовувати свій дар, сприйняла з ентузіазмом та радістю. Наш перший урок із Голосом Абсолюта не довелося переносити та відкладати.

Пообідавши й перепочивши трохи після повернення до палацу, я попросила Чотжара покликати Сетору, який після прильоту відразу пішов кудись із Те-атсуром. Займатись питаннями моєї безпеки, як пояснив мені мій хранитель.

Але зараз він тут зі мною. У гостьовій кімнаті імператорських апартаментів. Стоїть за моєю спиною, як у ту нашу зустріч, яку дозволили мої чоловіки. Але цього разу я не лякаюся і не відкидаю те, що відбувається, а навпаки всією душею вслухаюся у кожне слово. Відчуваю, що так правильно.

− Згадай і відчуй знову. І спробуй визначити, чи можливий все ще цей варіант подій, – продовжує наставляти мій вчитель.

І я слухняно відновлюю в пам'яті те видіння, знову повністю занурюючись у відчуття холоду та порожнечі. Відсторонено, наскільки можу.

− Я бачила себе підвішеною у невагомості, у неосяжній порожнечі, — шепочу я, заплющуючи очі. По спині біжить морозна дрож. − Навколо мерехтіли зірки. Такі далекі. Такі холодні. Я була пронизана міріадами ниток, звитих із чистої сили. Зі світла і темряви. І знала, що вони тягнуться до моїх чоловіків. Що дають їм сили, тягнуть додому, назад до мене. Знала, що віддам все, що в мені є, аби лиш повернути їх, повернути назад у цю реальність.

− Що ти відчувала, Ліно? Розкажи мені свої внутрішні переживання в той момент, поділися зі мною, щоб я міг допомогти, − оксамитово велить Сетору, майже гіпнотизуючи. Його дихання ворушить волосся на моїй маківці, а тепло рук відчувається поруч зі змерзлими плечима. Дивно, що навіть таке посягання на мій особистий простір зараз не викликає в мені внутрішнього протесту. Я зосереджена на зовсім інших моментах.

− Мені було так боляче і тужливо. Я так стомилася від того, що змушена боротися одна проти всіх. Коли ніхто мені не вірить, що Володарі живі…

Тут я завмираю, широко розплющуючи очі.

− Це вже змінилося, − видихаю ошелешено, ледве впоравшись із бажанням повернутися і подивитися на мого співрозмовника. − Я точно пам'ятаю це відчуття. Що майже ніхто мені не вірить, що я шалено втомилася бути одна проти всіх. Але зараз це не так. Рада мені повірила. І ви… завдяки вам мені повірили. Все це сталося, бо я прийняла інше рішення, не таке, як у видінні.

− Яке?

− Я прийняла вашу допомогу, − визнаю. Хоча впевнена, що він і так уже знає відповідь.

− Хм, це було мудро з твого боку, − втрачає відстороненість Сетору.

Хм. Про те, що я досі йому не довіряю багато в чому, говорити, швидше за все, не варто.

− Що ж, розберімося, що саме ти бачила, Ліно. Ми знаємо від одо Мі-ічана, що ваш зв’язок між се-аран і се-авін не порушений, хоча він став тоншим. Те, що ти описуєш, дуже його нагадує, але така міць, щоб тягнути своїх се-аран з іншої реальності… Не впевнений, що це взагалі можливо. Але якщо вже тобі було таке видіння, ми спробуємо знайти спосіб. Тільки спочатку треба цей зв'язок зміцнити. Наростити, прорвавшись до них своєю свідомістю. Ти зараз відчуваєш Володарів хоч трохи?

− Ні, − мотаю головою. Закушую губу, всією своєю сутністю марно волаючи до коханих чоловіків. – Нічого не відчуваю. Знаю лише, що живі.

− Як саме ти це відчуваєш? − спантеличує він мене новим питанням. – Опиши.

− Це як... натягнута струна, − так важко підібрати правильні слова. − Тонка, як волосинка, що йде звідси, − я торкаюся пальцями сонячного сплетіння. - Вони десь там, безмежно далеко, на іншому її кінці, я відчуваю наш зв'язок, але не їх самих. І від цього дуже пусто.

− Добре, з цим і працюватимемо, − чую задоволений голос Сетору. − Згадуючи, ти вже настроїлася на потрібну хвилю. Зараз сконцентруйся, тягнися до них, вклади в це зусилля волі все своє бажання побачити. Уяви, що йдеш за цією ниткою, що зможеш побачити їх, коли дійдеш до кінця. Я допоможу тобі й втримаю, якщо буде потрібно. Готова спробувати?

− Так, − киваю впевнено. Я тільки цього й чекаю.

— Тоді дій. Нічого не бійся, я поряд. Але коли скажу зупинитись, ти зупинишся.

І я, кивнувши, слухняно пірнаю у транс. Це відбувається легко та природно. Сетору має рацію, я справді добре налаштувалась під час нашої розмови й тепер відчуваю себе світлячком, що швидко мчить уздовж чорно-білої нитки. Реальність навколо миттєво сіріє, вицвітає, а потім і зовсім починає танути, втрачаючи контури. Навколо мене відчувається захисний кокон чужої вогненної сили. Я поринаю в підпростір. Все глибше та глибше. Ще далі, ніж провалилася минулого разу.

Але поступово мій рух сповільнюється. Я ніби грузну в липкому тумані. Як муха в желе. Я зціплюю зуби й мчу вперед. Але йти за ниткою стає ще важче. Тепер я ледве повзу вздовж неї, прориваючись крізь сизу імлу.

− Я не можу. Щось не пускає мене, – хриплю, роблячи новий ривок. І ще крок. Ще.

Серце стискається у грудях, гуркочучи набатом у вухах. Свідомість починає паморочитися від перенапруги. Тіло стрясає хворобливим дрожем.

− Не напружуйся. Ти надто різко і глибоко пірнула. Рухайся доти, доки це не шкодить тобі, – на плечах таки стуляються чоловічі руки, притримуючи.

− Ні. Я мушу до них дотягнутися, − гнів спалахує в душі вогненною квіткою, підживленою розпачем. І я роблю ще кілька кроків, вириваючись із його рук. Я так чекала, що зможу їх сьогодні побачити, зможу дізнатися про все…

І здатися тепер? Ні, не можу. 

− Але не зобов'язана робити це за один раз, − спокійно заперечує Сетору, невідступно слідуючи за мною. – Шлях є. Наступного разу зможеш пройти далі.