Моя всупереч - Алекса Адлер

Я витримала цей бій. Справді витримала. Домоглася свого і не злякалася всіх цих високородних, могутніх та моторошних.

І важко переоцінити ту допомогу, яку мені надав у цьому Сетору.

Тому, коли він після засідання надсилає мені на торобраслет повідомлення, що супроводжуватиме мене до палацу, я не знаходжу аргументів для відмови. Тим паче що жрець обіцяв дати мені перший урок сьогодні увечері після Ради. Обіцяв допомогти повернути чоловіків.

Скоріше б уже. Побачити. Дізнатись. Зробити хоча б перший крок до їхнього порятунку. Кожна година  зволікання отрутою роз'їдає мені душу.

Маска холодного спокою тримається на моєму обличчі рівно до того моменту, як я підіймаюся в салон імператорського шатла і займаю своє місце. Стискаючи тремтячими пальцями підлокітники, я відкидаю голову на зручну, ергономічну спинку свого сидіння і заплющую очі. Мої повіки так горять, що мені здається, я ось-ось заплачу. Безглузда реакція організму на стрес. Ще й морозити починає. По тілу раз у раз пробігають хвилі колючих крижаних мурашок, змушуючи зціплювати зуби все сильніше, щоб не тремтіти.

Дуже хочеться залізти під якусь теплу ковдру і згорнутися там в клубочок.

Підлогою під ногами пробігає дрібна, ледь помітна вібрація. Пілоти готують шаттл до зльоту

Я чую кроки та тихий скрип. Хтось сів у крісло навпроти. Звісно, Чотжар крокувати аж ніяк не може. Те-атсур не вдиратиметься в мій особистий простір без потреби. Отже… Сетору.

Точно він. Це відчуття, ніби мене роздягають і обмацують одним лиш поглядом, ні з чим не порівняти. Але мені начхати.

Мені б зараз втримати нервове тремтіння, що ніяк не вщухне та розбирає мене все сильніше. Знаю, що рано розслаблятися та показувати себе справжню. Але пізня реакція організму бере своє.

Я відіграла необхідну роль. На межі своїх моральних зусиль, але відіграла. Продемонструвала радникам холодну, розважливу стерву, здатну тримати їх у вузді. Показала, що маю достатньо сил для цього.

От тільки... Це ж не я справжня. Не я ... Але мені доведеться зростися з цією маскою, поки поряд немає моїх се-аран. Щоб вижити самій та вберегти дітей. Щоб повернути коханих.

Впоратися б.

− Ліно, візьми, − чую над собою голос Чотжара.

І змушую себе розплющити очі. На-агар теж тут. Завис наді мною, буравлячи уважним і навіть стурбованим поглядом. І простягає невелику чашу з прозорою зеленою рідиною. Дуже знайомою мені.

− Заспокійливе? Навіщо? − хмурюся мимоволі.

− Можу дати дзеркало, − виразно вигинає він брову.

− Що, я маю такий поганий вигляд? – хмикаю нервово.

Мабуть, таки дійсно кепський. Губи відчуваються онімілими, ніби від них відлила вся кров, як і від решти обличчя.

− Тобі правду, чи чемну відповідь? − вишкірюється змій у своїй особливо саркастичній посмішці.

От гад хвостатий. І що б я робила без нього?

− Ти нестерпний. Знаєш, кого я сьогодні наслідувала, коли потрібно було зобразити цинічну стерву? – примружуюсь в'їдливо. Дозволяючи втягнути мене у звичний для нас обох обмін їдкими шпильками. Може, хоч це мене відволіче?

Погляд жерця відчутно важчає, але я старанно ігнорую це відчуття.

− Невже мене? – робить на-агар здивовані очі. – С-с-словами не передати, яка це честь, моя імператриця. Бачиш-ш-ш, як багато користі я тобі принош-ш-шу?

− Не те слово. Хто краще за тебе може навчити отрутою плюватися?

− Це дуже корисне вміння, − усмішка Чотжара стає схвальною. − С-с-сьогодні ти була на вис-с-соті, дівчинко. Я пишаюся тобою. А тепер випий. С-с-стане легше.

І він буквально вкладає мені у руки чашу. І притримує тремтячі долоні, щоб я її не впустила.

Пригубивши теплий напій, що на смак трохи нагадує м'ятний чай, я мимоволі все-таки зустрічаюся поглядом з жерцем, який сидить навпроти. Брови кольору червоного дерева похмуро зсунуті, і в очах вирують тіні. Які стають ще темнішими, коли чоловік дивиться на те, як мене напуває мій хранитель.

− Дякую, − вдячно посміхаюся Чотжару, в кілька ковтків випивши до дна.

− Нема за що. Якщо буду потрібен, клич, – киває він і залишає мене наодинці зі жерцем. Знову.

У голові з'являється прикра думка, що треба з ним це обговорити, попросити не робити так. Пояснити, що я не збираюся ставати коханкою свого союзника, що планую тримати його на відстані, скільки зможу… Але про все забуваю, коли знову випадково натикаюсь на пильний, пронизливий погляд Сетору.

Ух, знову мурашки беруть.

− Як ваше самопочуття, моя імператрице? – тихо цікавиться він, з занепокоєнням вдивляючись у моє обличчя.

− Цілком терпиме. Перехвилювалась, тільки й того, – відповідаю рівним тоном. І змушую себе чемно посміхнутися: − Хочу подякувати вам, рі-одо Сетору. Якби не ви, досягти позитивного рішення Ради мені було б набагато складніше.

Якщо взагалі можливо. Про те, що було б, якби він виступив моїм супротивником, навіть не хочу думати.

– Я радий, що зміг допомогти, – киває жрець. − Чи можу я розраховувати на честь розділити з вами сьогодні вечерю? Наодинці…

«На знак вашої подяки» буквально повисає між нами в повітрі. Як тут відмовиш?

Як кіт, на м'яких лапах крадеться. Обволікає лагідним оксамитом голосу. Заганяє у свої тенета.

Та тільки зуби обламає.

− Якщо йдеться тільки про вечерю, − посилаю йому непохитний погляд. − Я й сама хотіла з вами багато чого обговорити. І ви пам'ятаєте свою обіцянку про перший урок сьогодні?

− Я пам'ятаю кожне слово, яке було між нами вимовлено, – посміхається він. – Але не впевнений, що це буде безпечно для вас сьогодні. Я думаю, вам варто відпочити й набратися сил.

З язика так і рветься поспішне запевнення, що зі мною все гаразд і я можу хоч зараз розпочати навчання. Але на мені лежить відповідальність не лише за саму себе. Я маю думати про своїх синів.

− Чотжаре, я хочу, щоб мене оглянув одо Мі-ічан після прибуття в палац, − повертаю голову до сидячого осторонь хранителя. – Скажи йому, будь ласка.