Моя всупереч - Алекса Адлер

− Вже, моя імператриця, − коротко впускає передбачливий на-агар.

− Чи буде достатньо висновку мого лікаря, щоб змінити вашу думку? – запитально дивлюсь на Сетору.

− Цілком, − смикає куточком рота в кривій усмішці той.

− От і чудово, − киваю задоволено і знову відкидаю голову на підголівник.

Втомилася я щось. І спати знову хочеться. Заспокійливе плюс гормони, і тепер очі злипаються.

Крізь опущені вії я спостерігаю, як Сетору розгортає перед собою голографічний екран, явно збираючись працювати. Як довгі пальці швидко набирають якісь команди, гортають повідомлення… Як зосереджено хмуриться небезпечно привабливий чоловік, похмуро стискаючи чітко окреслені губи. І ловлю себе на крамольній думці, що він би мені сподобався, якби я зустріла його раніше за своїх Володарів.

Хоча… ні, не сподобався б. Це він зараз зі мною такий чемний і звабливий. Тому що я се-авін його вічних суперників, дружина імператорів. Заборонена і бажана екзотика. І цікава йому лише з цієї причини. А якби я була сама по собі, цей зарозумілий красень напевно ставився б до мене, як до нижчого створіння і навіть уваги не звернув би. От і мені не варто навіть думати про нього у такому ключі.

Політ я майже не запам’ятовую. Переважно тому, що мені якось вдається заснути на пасажирському сидінні. Навіть незручна для сну поза і присутність Сетору мене не бентежать.

А прокидаюсь раптово, коли крізь сон відчуваю, що хтось ніжно гладить мене по обличчю. Гарячі шорсткі пальці ковзають по одній щоці, ніжно торкаються губ, малюють вогняну доріжку далі.

− Мій Володарю, − муркочу сонно, все ще перебуваючи у владі солодкого сновидіння, де мої чоловіки були поруч. Де обіцяли, що більше ніколи мене не покинуть. Повертаюся слідом за невигадливою ласкою. − Я так скучила.

Чоловічі пальці завмирають, щоб у ту ж мить зникнути. І я різко розплющую очі. Щоб зустрітися поглядом з навислим наді мною жерцем.

− Рі-одо Сетору? − видихаю хрипко, відсуваючись і не ховаючи настороженості.

− Не варто лякатися, моя імператрице, − його губ торкається крива усмішка. − Я лише хотів вас розбудити. Шаттл йде на посадку.

І він випростується, відступаючи. Сідає назад у своє крісло, не зводячи з мене важкого погляду.

− Я так розумію, вам снилися Повелителі. Сон був звичайний? − цікавиться рівним тоном.

Нахмурившись, намагаюся відновити у пам'яті, що саме я бачила. Але виходить згадати тільки неясні, розпливчасті образи моїх чоловіків і на коротку мить повернути те щемке почуття, що досі тремтить тугою в грудях.

Це було зовсім не так, як у видіннях.

− Так, звичайний, — тихо шепочу я. Як би мені хотілося, щоб було інакше. – Але мене тішить навіть це, бо після вибуху вони жодного разу мені не снилися, як би я не сподівалася на це. Як не намагалася.

Зітхнувши, сідаю прямо. Веду головою з боку в бік, розминаючи шию, що заніміла. Потрібно буде попросити Жіну зробити масаж. Вона вміє дуже швидко, легко і приємно знімати втомлену напругу, що сковує плечі й потилицю.

— Ви ж розумієте, що можете побачити у видіннях лише те, що дозволяє побачити Абсолют? − схиляє голову набік жрець. – Якщо щось вислизає від вашого погляду, отже, так необхідно.

Знову він натякає, що Абсолюту навіщось потрібна відсутність моїх чоловіків в імперії. Знову вкидає мою душу в безодню сумнівів.

Навіщо? Що намагається довести цим?

− Тоді... як я зможу йому служити, якщо він відібрав у мене тих, кого я кохаю? – скидаю повний гіркоти погляд на похмурого чоловіка. − Я не вибирала долі бути його Оком. Він мене такою зробив. Отже, я навіщось йому потрібна. Навіщо ж завдавати мені страждань? Чого він хоче цим від мене досягти? Страху? Ненависті? Чого?

− Щоб зрозуміти його план, потрібно побачити всі грані подій, — виразно підіймає брову Сетору. − А це неможливо, якщо зосереджуватися тільки на тому, на що дивитися приємно. Якщо бачити в тому, що трапилося тільки причину для страждань, то ніколи не вдасться розглянути, як можуть розвиватися події згодом і що всі надбають у результаті. Що вам це дасть.

Тобто… я маю видивлятися, чим мені та усім іншим вигідне зникнення моїх чоловіків? Від раптово розбурханого обурення, жар плескає в обличчя, руки стискаються в кулаки, і я вже відкриваю рота, щоб дипломатично пояснити цьому надто розумному жерцю, куди він може подіти свою «мудру» пораду.

Але Сетору так само раптово подається ближче, дивлячись мені в очі. Буквально пропалює поглядом, в якому танцюють язики полум'я.

− І перш ніж ви, моя імператрице, знову дасте волю гніву, скажу, що під «усіма» я й імператорів теж маю на увазі. Можливо, вони теж отримають від цієї ситуації щось дуже важливе для них. Завжди є альтернативний ракурс сприйняття. І доки ви це не приймете, нічого більше побачити не зможете. Подумайте про це. І ми продовжимо обговорювати дії та мотиви Абсолюта на нашому сьогоднішньому уроці. Якщо одо Мі-ічан підтвердить, що це буде для вас безпечним.

Рот доводиться стулити. Осадити мене в нього вийшло просто чудово. І навіть змусити відчувати дещицю сорому за свою нестримність.

Сама не знаю, чому у спілкуванні з ним я не можу тримати емоції під контролем. Чому раз у раз зриваюся, демонструючи ті почуття та сторони характеру, які ніколи б не дозволила собі продемонструвати своїм чоловікам. З ними я могла бути слабкою, вразливою, ніжною, цікавою до всього, радісною та захопленою, ще багато якою… але ніколи повною гніву та злості. Я ніколи не дозволяла собі сердитися на них, бо не відчувала, що маю на це право. Може, тому з таким запалом завжди кидалася в словесні сутички з Чотжаром, скидаючи негатив, без якого, на жаль, ніяк. Щоб для своїх се-аран бути настільки ідеальною, наскільки можу.

Мабуть, у цьому й справа. Зараз… мені не треба бути бездоганною. Нема для кого. Мені потрібно вижити та врятувати тих, кого люблю. От і виривається назовні те, що досі було сховано.