Моя всупереч - Алекса Адлер

Але там нічого не було про те, що їй доведеться лягти під Сетору, коли ми зникнемо… хіба що я не про всі видіння знаю.

− Вона бачила ще щось? − примружуюся. − Бачила себе з ним? Коли?

Брат здивовано завмирає. А потім скрушно хитає головою. Так, я не такий сліпий, щоб не помітити його застереження.

− Під час їхнього спілкування наодинці, − визнає, торкаючи босою ступнею оплавлений камінь. А я дуже намагаюся не втратити знову ледь набутий контроль. − Вона дуже злякалася. Не змогла розповісти нам при ньому, але потім зізналася мені наодинці. Я звелів їй не казати про це тобі. І потім, коли ми були в печерах Маран-Деш, їй прийшло ще одне видіння. Наші сини, що біжать перед нами, а між ними червоноволоса дівчинка. Як бачиш, Абсолют і тут ясно дав зрозуміти, що схвалює їхнє зближення. Можливо, в майбутньому йому навіщось буде потрібне це дівчисько, дочка Сетору і Ліни.

− Тоді нехай шукає іншу провидицю для свого жерця, яка народить йому цю дочку. Хоч землянку, хоч рогату намідійку, – гарчу, вискалившись. – Ліна належить нам, і вона це чудово знає. Сетору нічого не наважиться їй зробити, він клятвами пов'язаний, якщо ти раптом забув. А нам варто якнайшвидше знайти шлях назад, поки цей червоноволосий проноза не пробрався в ліжко до нашої дружини. Якщо ти можеш іти, пропоную зараз же вирушати в дорогу, щоб не гаяти часу.

− Можу, брате. Ідемо, звісно, – киває А-атон.

− Ще раз зрадиш мене, замовчавши щось подібне, вмажу по морді, − кидаю сухо, прямуючи до напівзруйнованої печери, щоб зібрати наші нечисленні речі.