Моя всупереч - Алекса Адлер
Майже всю дорогу я проспала на руках у Сетору. Просто згорнулася клубочком у нього на грудях і дозволила собі спливти в дрімотне спустошення, остаточно довірившись цьому чоловікові. Навряд чи він віднесе мене кудись в інше місце, а не в ритуальне коло, якщо так наполегливо домагався моєї згоди.
І справді, не відніс…
Коли мене будять чиїсь тихі голоси поряд і я змушую себе розплющити затуманені очі, виявляється, що мій червоноволосий наречений вже обережно несе мене вниз незнайомими широкими гвинтовими сходами, дуже схожими на ті, що ведуть до святилища в сімейному палаці імператорів. Того самого святилища, де три місяці тому я стала дружиною моїм Повелителям.
Мабуть, ми прибули на місце.
Збоку і трохи позаду ковзає Чотжар. Здається, саме його голос я тільки-но чула. А з іншого боку від Сетору крокує незнайомий мені чоловік, високий, худорлявий, дуже суворий і серйозний на вигляд. Червоне волосся, стягнуте в характерну косу, видає в ньому родича Голоса Абсолюта.
− Відсутність с-с-свідків цього обряду може викликати протест у Раді, і ви чудово це розумієте, рі-одо С-с-сетору, – похмуро зауважує Чотжар.
− Звісно. Так само, як розумію те, що Ліна зараз не в змозі відповідати перед Радою за своє рішення, – відрізає жрець. − Зволікання може її вбити. Відсутність додаткових свідків вдарить насамперед по мені, ні-одо. Мені знадобиться офіційне визнання Володарями моїх законних прав на власну дружину, коли вони повернуться. Тож не зрозумію, чого ти переймаєшся, на-агаре?
− Я намагаюся зрозуміти, в чому тут каверза, − вискалюється мій хранитель.
− Ти не припускаєш думки, що її немає? – нагороджує його саркастичним поглядом Сетору. − Ліна призначена мені так само, як призначена своїм се-аран. Навіть якби не ця ситуація з її виснаженням, я чекав би й домагався нашого шлюбу, скільки б на це не знадобилося часу. Навіть твої господарі не змогли б довго опиратися волі Абсолюта. Але зараз для мене головне за будь-яку ціну зберегти їй життя. І в мене немає жодного бажання доводити комусь крім неї самої, що я можу і маю право це зробити.
− І при цьому не розраховуєте, що після ш-ш-шлюбного обряду та утворення ш-ш-шлюбного зв'язку з імператрицею ви отримаєте більше ш-ш-шансів, що вас не вб'ють її се-аран? − У голосі Чотжара стільки отрути, що навіть мене внутрішньо пересмикує.
− Ти реально думаєш, що Повелителя Са-оіра зупинить наш з нею зв'язок, коли він дізнається про все? – цинічно цікавиться у відповідь жрець.
Він так спокійно про це говорить. Реально чекає на поєдинок із Са-оіром. Через мене.
Дихання спирає. І в грудях тепер починає пекти.
− Ні. Але ймовірність вижити в поєдинку з Повелителем С-с-са-оіром у два рази вища, ніж у бою з обома імператорами, − пирхає на-агар, змушуючи моє серце болісно стиснутися. Так сильно, що хочеться схопитися за груди, дряпаючи шкіру.
Я не витримаю цього. Якщо хтось постраждає. Са-оір, чи А-атон… чи Сетору. Його смерті я теж не хочу.
Сетору на це нічого не відповідає. Можливо тому, що ми зупиняємося біля величезних дверей і другий наш супроводжувач виходить вперед, щоб прикласти долоні до дверних стулок і відкрити святилище. Він же і заходить туди першим, спокійно переступаючи лінію кола і прямуючи до центру круглої зали. Так само як колись Сетору, збираючись провести обряд для нас із Повелителями.
Чотжар залишається за дверима. А мене на руках переносять через ту саму межу, яку я ніколи більше не думала переступати. Світло спалахує білою стіною, відсікаючи нас трьох від зовнішнього світу. Межа замикається.
Другий жрець повертається до нас, розводить руки, наче обійняти нас хоче. На долонях спалахують золотисті іскри.
Сетору заглядає мені в обличчя і, побачивши, що я не сплю більше, схиляється до моїх губ. Зволікає мить, ніби питаючи дозволу. І коли я тихо зітхаю, опускаючи вії, цілує, вдихаючи в мене вже такий звичний потік пекучого вогню.
− Закликаю Абсолюта бути свідком, − вимовляє рівним звучним голосом його родич.
Але я не бачу, як того огортає світло, тому що світло в цей момент наповнює мене саму, розтікаючись полум'ям по венах, даруючи такі необхідні крихти життєвих сил.
Напевно, минає вічність, перш ніж Сетору відривається від моїх губ і обережно ставить мене на ноги. Притримує за талію, притискаючи до свого тіла, і тільки коли переконується, що я сяк-так стою сама, бере за руку, переплітаючи наші пальці. І підіймає погляд на осяяного потойбічним вогнем жерця, який проводить обряд.
Той виразно посміхається куточком губ, схиляючи голову.
– Волею Абсолюта я поєдную ваші життя та долі, – продовжує урочисто. Його голос не звучить так всеосяжно і потужно, як звучав голос Сетору, але все одно пробирає до дрожу.
Ось тільки коли з його долонь зривається золотисте світло, тонкими нитками прямуючи до нас, я розумію, що ми з моїм нареченим вже й без цього оповиті щільним сяйвом, уже стоїмо в мерехтливому коконі, з'єднані волею Абсолюта. Якщо в мене й виникала думка про те, що бог ашарів не схвалить цей шлюб, відмовить у створенні ще одного шлюбного зв'язку, то тепер я на власні очі бачу, що він більш ніж схвалює все, що коїться. І, можливо, зв'язав би нас навіть без посередника.
Жрець починає співати ритуальну молитву. І я знову це відчуваю. Світло проникає крізь мене, поєднуючи мене з чоловіком поруч, зшиваючи наші душі. Не розриваючи мої зв'язки із се-аран, але утворюючи новий.
Сетору повертає мене до себе обличчям, заглядаючи у вічі, жадібно читаючи мої емоції. І я не можу приховати зараз ні своєї глибокої прив’язаності до нього, ні душевного тепла, яке відчуваю вже щоразу, коли він з’являється поруч, ні яскравих вогняних паростків фізичного тяжіння, в якому я навіть сама собі не наважувалася зізнатися. У мене ще немає тієї всеосяжної любові до нього, яку він так прагне отримати від мене, але тепер я знаю, що це кохання більш ніж можливе, що воно вже пустило паростки у моїй душі. Важко не полюбити того, чиї почуття до мене буквально палають у його багряних очах, вогняними нитками прошиваючи душу, проростають в мене, з'єднуючи нас назавжди
