т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
Збираючись іти до університету, я попрощався зо всіма (я мав, пам’ятаєте, звичай, виходячи кудись на хвилину, прощатись так, ніби виїздю до Америки), шаркнув ногою перед дамами і підійшов до Котіка, яку держала на руках Таня (покоївка). Обцілувавши Котіка, я схопив її маленьке пухкеньке рученя, поторсав і, випускаючи, промовив:
- Здається, зо всіма попрощався? Ну, до побачення!
- А з Танею?.. А з Танею? - закричала Котік, простягаючи до мене ручки й пацаючи ніжками.
- З Танею потім...- посміхнувся я і вийшов.
Але, одягаючись у сінях і дивлячись на Таню, що стояла й чекала, щоб заперти за мною двері, я подумав:
«А Таня хіба не така ж людина, що не можна попрощатися з нею?» Застібуючись, я знову глянув на її маленьку, ґраціозну фігурку з лукавим, веснянкуватим, гостреньким лицем і почув, як мені забилось од якоїсь надзвичайної думки серце; потім я почервонів, не знати чого озирнувся і... одважився.
- До побачення, Таню! - сказав я якимсь не своїм, придушеним голосом і простяг їй руку.
Таня здивовано подивилась на руку, не розуміючи, нащо я простяг її, очевидячки, й на думку не могло спасти, що я простяг її на знак вітання.
- Що ж ти не хочеш мені й руки подати? - роблено-весело промовив я.
Вона зрозуміла, але як зрозуміла: озирнувшись теж, схопила мою руку, дуже потягла мене до себе і, зробивши непристойний рух, одіпхнула й весело засміялася. Потім хутко озирнулась і, моргаючи на злегка одчинені двері в вітальню, прошепотіла:
- Там панночка! Як побачить, то буде вам... Ха-ха-ха! - Вона мала страшенно поганий звичай якось смаковито реготатись, коли її зачіпали мужчини.
Мені стало соромно і я, не виясняючи їй свого справжнього наміру, вийшов з сіней і помалу почав зіходити по сходах. Нудьга, злість глухо загарчали у грудях і прогнали те бадьоре, що так несміло почало було ворушитись. Я зрозумів, що я зробив зайву дурницю, дрібну, незначну, але річ не в великості, а в тому, що від цеї дурниці я відразу зневірився, що від цеї дрібниці оцей сором і досада будуть уже цілий день стояти мені в душі.
- Олександре Петровичу! - раптом почув я за собою Люсин голос. Я озирнувся. Вона йшла по тротуару, ліниво похитуючи станом і, держачи під пахвою якусь книжку, на ході поправляла на голові брилик; очевидячки, одягалась поспішаючись. Я зупинився.
- Я згадала, що мені треба в бібліотеку...- пояснила вона, рівняючись зо мною.- Ви в університет?
- В університет.
- Підем разом, нам подорозі.
На носі їй було пенсне, через яке вона дивилась на мене, як потім я пригадав собі, надто пильно й серйозно. Але я тоді не помітив того.
- Чого у вас така кисла фізіономія?..- раптом кинула вона і, одвернувши від мене лице, приплющивши очі, як короткозора, стала дивитись на прохожих.
- А чого їй бути солодкою? - дійсно кисло, мабуть, осміхнувся я.
- Але й кислою нема чого. Здається навпаки...- тим самим тоном сказала вона.
- Не знаю... Видно, життя видається не райським яблучком, а кислицею...
Вона повернула до мене голову, оглянула мене здивовано насмішкуватим поглядом і, зневажливо посміхнувшись, одвернулась.
- Чого ви смієтесь? - почервонівши спитав я.
- Того, що смішно... і нерозумно...
Треба пояснити, що манера розмовляти у неї дуже чудна; силкуючись виявити себе для ориґінальности одвертою, прямою людиною, вона вживає до цього дуже прості способи: зневажливо кривить губи, говорить «брехня», «нікчемна ви людина» і т. і. Коли ви їй скажете, що вона без усяких підстав лає вас, вона посміхнеться і скаже з погордою: «Ага! Не любите правди?» І це все з страшенною самовпевненістю. Сперечатися з нею - все одно, що товкти воду в ступі, бо для неї не існує ні логіки, ні фактів, нічого. Згоджуватися з нею - це все одно, що посадити її собі на шию і підлягати її деспотизмові, дрібному й холодному. Я це знав і не дуже сперечався, як заходила між нами яка суперечка, хоча чав також, що цею пасивністю добра собі не добуду.
Але тепер мені хотілося сперечатись, хотілося говорити.
- Чого ж нерозумно? - знову спитав я.- Через те, що я ношу студентську тужурку, життя повинно бути медовим?
- Нерозумно.
От, як бачите!
Мені стало досадно і в грудях заворушилось бажання сказати їй щось гостре, неприємне і правдиве. І я почав їй щось гоговорити все те, що продумав ці дні.
Слухаючи мене, вона кільки разів дивилася на мене здивовано і зневажливо, і це надавало моїм словам ще більше злісного запалу. Але далі вона стала серйозніша. Мені здалося, що вона починає переконуватись,- і досада моя оступилась кудись і захотілось говорити ніжно, м’яко; але вона зараз же «дала мені одкоша». Коли я кільки раз сказав їй «ти», вона холодно, не повертаючи голови, промовила:
- Тільки без ніжности!.. Можна й без «ти»...
Мене це вкололо і я загубив був нитку думок. Але зараз же згадав і заговорив знов, хоча й без «ти», але все таки палко.
- Перейдіть на правий бік! - раптом незадоволено перепинила вона мене.- Терпіть не можу, коли хто йде ліворуч. Досі не навчились ходити зо мною!..
Я знов забув, що говорив і, перейшовши на правий бік, вже довше ловив загублену нитку. Заговорив знов, але вже з меншим запалом.
- І от тепер у мене головна думка - якось інакше жити... Як - я й сам не знаю... Ви думали колинебудь про це, Люсю?
Люся раптом підняла руку до брилика, затримала трохи ходу і, подаючи книжку, промовила:
- Подержте…
Потім нахилила трохи голову і, піднявши обидві руки догори, ледве ступаючи, стала пришпилювати шпильками брилик. Я взяв книжку, прочитав заголовок якогось французького роману, подивився вздовж вулиці і знов похилився. Говорити мені вже більше не хотілося. Люся пришпилила брилик, взяла у мене книжку і, поправивши пенсне, приплющивши очі, важно попливла далі.
- Ну, що ж ви змовкли? - сказала вона, почекавши і подивившись на мене насмішкуватим поглядом.- Я слухаю ваші... ваші песимістичні сентенції. Це в вас раз-у-раз буває після палких обіймів з покоївками? - вмить додала вона іншим,
