т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
І от з замиранням серця я почав дивитися через голови по коридору, шукаючи чорної, як сажа, голови панни і русявої бороди Гаюри. Але їх десь не видно було. Я пішов далі. Проходячи біля афіш, я байдуже глянув на них і враз зупинився: біля стіни виднілась довготелеса постать незнайомого другого сопутника і з усмішкою когось, очевидячки, слухала: кого він слухав, не можна було бачити, бо затуляла широка Гаюрина спина. Але я догадався, що слухав він панну.
Я рішуче ступив кільки ступнів, але зараз же зупинився і замість того став походжати то туди, то сюди, почуваючи в той же час все більшу та більшу ніяковість од свого наміру, який мені здавався тепер просто нахабним. Що я Гаюрі, що Гаюра мені? В гімназії ми ніколи не дружили, бо він був «мужиченя», ніколи навіть не говорили нічого один з одним, крім «здоров». Крім того він повинен був не любити мене за те, що я не держався шкільної солідарности і не хотів нікому підказувати. В університеті, як і всім відомо, я уникав усяких «землячеств», товариств, організацій і за часи студентських розрухів спокійно виїздив додому, ні трошки не цікавлячись тими розрухами, і акуратно переходив собі з курсу на курс. Він же з першого ж року почав розліплювати по світлицях до куріння проклямації виступати з промовами в авдиторіях, на студентських збірках і у відповідний момент було виключено його з університету, арештовано, випущено. Потім його прийняли, далі знов виключили і знов прийняли. Розуміється, ввесь час він був на першому курсі, міняючи тільки щоразу факультет. Що ж між нами було спільного, щоб я міг підійти до нього? Що міг мати до нього я, син поміщика, дворянина, півбуржуй, півбюрократ, до нього, сина столяра, міщанина, пролетаря? Мені зробилося зовсім ніяково і я рішив закинути це дурновате бажання, іти собі на своє місце та чекати початку дії.
Я ще раз подивився на них. Гаюра злегка повернувся у мій бік і задумливо погладжував русяву, чотирьохкутну борідку, дивлячись кудись синіми, злегка пукастими очима. З-за нього іноді з’являлось смугляве паннине лице.
Раптом, здавивши щільно щелепи, немов бажаючи заціпити біль ніяковости, я рішуче підійшов до Гаюри і злегка взяв його за лікоть.
- Здоров, Гаюро! - промовив я розв’язно і простяг йому руку.
Він, коли я приторкнувся до нього, швидко озирнувся в мій бік, потім, побачивши мене, здивувався, і подаючи руку, питаюче й чекаюче став дивитись мені в лице. Панночка замовкла і разом з довготелесим серйозно подивилась на мене.
- Ну, як же ся маєш, га? - спитав я, почуваючи на своїм лиці їхні погляди і свою ніякову посмішку.
- Нічого... дякую,- пробурмотів він.- А що таке?
- Нічого... так. Давно не бачились...
Все було так дурновато: і моє вітання, і його питання, і моя одповідь. Йому теж, видно, стало ніяково. Щоб сховати це, він повернувся до панночки та довготелесого і, поводячи злегка рукою до мене, сказав:
- Ви не знайомі?.. Мій товариш по гімназії...
Я шаркнув ніжкою і, бурмочучи своє прізвище, простягнув панночці руку.
Я ще й тепер пам’ятаю те страшенно болюче почування ніяковости й сорому, яке важко й гаряче розлилось мені по тілі, коли я подав їй свою спітнілу, аж мокру руку і коли її суха, маленька ручка наче посковзнулась у моїй долоні. Я зараз же помітив, що їй зробилось гидко, бо вона вийняла з кишені хустку і, наче сякаючись, непомітно витерла руку.
Потім ми пішли по коридору: я з панною попереду, а Гаюра з довготелесим позаду. Я вже не пам’ятаю, яку я їй нісенітницю плів, пам’ятаю тільки, що вона слухала мене неуважно, бо щохвилини озиралась до Гаюри й довготелесого і мішалась до їх розмови. Їй, видно, було досадно на мене і хотілось якнебудь одчепиться від непроханого товариша. Ті також, мабуть, залюбки попрощались би зо мною; але я ніби не помічав того і ще більшу нісенітницю плів їй. Нарешті, вона запропонувала зупинитись. Ми стали біля стіни й вона зараз же повернулась до Гаюри з якимсь питанням, якого я не міг почути, бо говорила дуже тихо. Я бачів тільки, як Гаюра посміхнувся, стиснув з покірливим і безсилим виглядом плечима і щось коротко сказав їй. Але тут задзвенів дзвоник і вирятував нас. Я попрощався і мало не бігцем пішов по коридору, проклинаючи свої «дурноваті бажання» і даючи слово навіть не дивитись на неї, не то що підходити.
Задзеленьчав третій дзвоник. Завісу ще не підіймали, але електричність уже погасла і тільки зрідка горіли лямпи. Од раптового переходу з великого світла здавалось зовсім темно. Публіка вже розсілася по місцях, тільки подекуди пробирались між кріслами запізнілі та стояв невеличкий гомін від здержаних балачок. Раптом, недалеко від мене зачулось якесь фурчання, наче вихор пройшов по листі дерев, почувся шум, виклики - в повітрі над партером замиготіло щось біле. Я й мої сусіди з ляком подивилися вниз і я побачив щось чудне: над публікою внизу стояв якийсь стовп невеличких листків і, ввесь колихаючись, розсипався на всі боки. Деякі, ніби кокетуючи, ґраціозно робили зіґзаги і легко сідали на лисину якомунебудь генералові; другі, наче соромлячись, завертали в бокові льожі; інші летіли рішуче, серйозно, не звертаючи ніякої уваги ні на піднятий гармідер, ні на генералів, ні на самих поліцаїв, які вмент десь з’явились і ввічливо, але енерґійно і швидко одбирали їх у тих, хто держав у руках.
- Проклямації!.. Соціялісти!..- почулось збенттежене, схвильоване шепотіння.
Мені чомусь стало страшно. Я напружено став озиратись на всі боки, ніби то я кинув їх, і вже не знаю, чого я хотів, чи втекти, чи дізнатись чогось.
Потім я бачив, як у тому місці, звідки вилетіли проклямації, публіка почала чогось уставати, далі там зайшла голосна й сердита розмова, когось повели кудись, хтось із кимсь сперечався. Вмить, на протилежному боці гальорки знов фуркнуло, хтось голосно крикнув щось, замиготіло біле і над партетом знов стояв білий рухливий стовп, гарний і страшний. У
