т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

цей час блиснула електричність і залила все своїм рівним, байдужим світлом. Наче тільки й чекаючи цього, вся публіка в партері піднялась і стала дивитись на проклямації, які падали їм на голови, на руки, на спинки стільців, на пишні дамські зачіски. З льож випинались і дивились з посмішками й без посмішок на ориґінальну картину. Дехто з публіки брав і починав читати, дехто скоріше ховав у кишеню, а дехто боязко одсовувався од них і несміло подивлявся на поліцаїв. Поліцаї ж виявили просто диво сміливости й натиску: вони бігали по ногах, по стільцях, підстрибували, повзали по підлозі й підхоплювали з льоту проклямації, видирали з рук читачів, ганяли, кричали, навіть лаялись.

На гальорці теж стояв гомін, бо частина листків і сюди якимсь побитом добулась і розходилась по руках. Але поліцаям було важко добитися в перші ряди й вони тільки бігали позаду з гнівним голосінням і напруженими пиками.

Це вийшло так несподівано швидко, що я спершу не міг навіть орієнтуватись у тому, що було. Пам’ятаю, що головним почуванням у мене був страх, страх невідомо чого. І тільки, як усе скінчилось так же швидко, як і почалось, як більша частина проклямацій розійшлась по кишенях публіки, а остання торжественно була піднесена приставу, тільки тоді, як у театрі знову стало темно й піднялася завіса, я трохи очутився.

Це вперше я бачив «штуки соціалістів», як любить висловлюватись Іван Кіндратович.

«А чи не Гаюра з довготелесим часом кинув? Від його можна цього чекати» - подумав я раптом, але зараз же сам посміхнувся. «Чого неодмінно він?»

Але мені, мабуть, хотілось так думати, хотілось на те, щоб переконатись, а, значить, ще раз підійти до них. Я через щось певний був, що, як підійду, неодмінно дізнаюсь.

Як скінчилась остання дія, я хутко одягся і побіг шукати їх. Але скільки я не бігав по коридору, їх не було.

«Ну, то значить, їх тоді арештували!» - постановив я, виходячи вже з театру і, засунувши руки в кишені, швидко пішов вулицею.

Завернувши в один порожній майже провулок, я раптом попереду почув знайомий Гаюрин голос; він на всю вулицю кричав:

- А життя?.. А життя?..

Якийсь голос тихіше одповідав йому. Я придивився: поперед мене йшло три постаті: одна посередині - жіноча, друга з одного боку - висока довготелеса і третя з другого боку - нижча, широкоплеча.

- Життя для ідеалу?.. Все життя? - з обуренням кричав Гаюра.

Йому, видно, порадили балакати тихіше, бо він враз знизив тон і я вже не міг чути, шо він далі говорив.

«Наплювать! Підійду!..» - одваживсь я і став доганяти їх. Порівнявшись, я підняв картуза, приязно хіхікнув і висловив задоволення, що нам усім подорозі додому. Вони замовкли й подивились на мене. Гаюра щось пробурмотів, довготелесий крякнув, а панна навіть голови не повернула. Кілька хвилин ми йшли мовчки.

- Ні, так, голубчику, не можна...- тихо почав довготелесий.- Так можна дійти до чистого епікуреїзму й заспокоїтись на тому, проти чого ти борешся тепер. Себто розів’єш смак до вина, до м’якого крісла, до спокійних думок і т. і. Це стежка слизька... Життя не в тому, щоб тільки жити, а в тому, щоб здійсняти вищий закон, те веління, яке закладено од віку в кожного. Не вино, не співи керують історією, а ідея!

- Чудово! По-твоєму, значить, виходить, коли в тобі завелась якась... ну, ну, ну не «якась», а хоч би «вища» ідея, навіть ідея абсолюту, категоричного імперативу, позачасової моралі, що хочеш, коли, говорю, в тебе завелась така ідея, то вже не можна ні в театр піти, ні вина випити? Так? Ха! Та через що я революціонер? Я революціонер через те...

Довготелесий крякнув, панна глянула на Гаюру і, як мені здалося, штовхнула його ліктем. Гаюра замовк, але зараз же махнув рукою й почав знов:

- Все одно!.. Наплювать!.. Я кажу, що у мене не з надземних сфер навіяні такі переконання, а саме життя дало мені їх. Я весь, кожним атомом своєї істоти, кожним рухом, кожною думкою протестую, бо я борюсь за в с е життя, а ти - за частину його, та й то за частину не життя, а за щось не життьове. Але тут і боротись нема з ким.

Вони ще довго змагались і кричали на всю вулицю. І, пам’ятаю, коли я слухав їх, в мені стояло разом декільки почувань. Перш усього, я якось несамохіть дивувався з Гаюри. Я слухав його й мені не хотілося вірити, що це говорить той самий Гаюра, який більшу частину свого перебування в гімназії просидів у карцері, який з своїх «колів» робив хатки, якого я завжди ставив так нижче від себе, що доводилось немов аж нахилятись, щоб помітити його. І от цей Гаюра говорить такою мовою, якою б я не заговорив. Мені навіть не вірилось, що він це говорив щиро, не для мене, не на те, щоб напустити туману на мене. І разом з цим я пильно вслухався в їхню розмову і почував, що вони говорять щось нове для мене, нечуване. Але ж у цьому, що вони говорили, було для мене й таке, що проймало ніяковістю і тим самим страхом, що й у театрі. Ці слова «революціонер», «боротьба», ці павзи і крякання довготелесого наганяли на мене таке чуття, яке може бути у чоловіка, що йде біля заложеної міни. І мені хотілося й розпрощатися з ними, і послухати далі, хотілось навіть вмішатись до розмови і показати, що мене не дивує серйозність теми. Крім того, гостра цікавість увесь час гризла мене і хотілося дізнатись таки, чи то вони кидали ті проклямації. Я постановив: коли у них знайдеться хоч одна проклямація при собі, значить вони не кидали, бо це проти них доказ був би, якби їх заарештували.

Коли вони замовкли на хвилину, я подививсь собі під ноги, і яко мога байдужим голосом, спитав:

- А чи не знаєте ви часом, що то за проклямації сьогодні в театрі розкидали?.. Я, знаєте, не міг достати ні одної...

Вони не зразу відповіли і це мене ще більш упевнило.

- Казали, що соціялісти кидали...- додав я невинно.

- Хм...- посміхнувся довготелесий,- вже ж не жандарські ротмістри... Проклямації звичайні. Я достав