т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Я тобі радив би краще винце пити, ніж говорити про те, чого не знаєш...

І одвернувся. Потім повернувся до нас, нахилив трохи голову й тихо сказав:

- Панове, я маю... чи то пак, не я власне, а... ціла організація чи що... звертається до вас... Річ у тому.

Граф дивився все так само на свого візаві Бузька, очевидячки знаючи вже, про що буде мова, а ми всі, не виключаючи й Каменюка, що сидів проти Гаюри, зупинили очі на Гаюрі.

- Річ у тому...- підняв він голову й озирнув нас усіх,- що, може чули ви, тепер у місті застрайкувало кільки фабрик і робітень. Застрайкували через те, що плата, яку робітники мали за працю, не вистачає, щоб задовольняти найнеобхідніші потреби. Страйк тягнеться вже два тижні... Коли суспільство підтримає робітників, то вони виграють. От з цим і звертаюсь тепер до вас... Хто скільки може, звісно...

Ми всі мовчали. Маруся ще слухав, але, бачачи, що той більше не буде говорити, зняв свою руку з мого стану, вийняв гаманець, порахував гроші, почухався й сказав:

- Якби не пив на Загородній, було б більше... 15 рублів і 22 копійки. Omnia!

І, ясно сміючись, подав їх Гаюрі. Той устав, підставив долоню й Маруся обережно пересипав у неї гроші.

- Дякую,- серйозно сказав Гаюра.

Коли Маруся лічив гроші, я теж поліз у кишеню, але я знав, що в мене там всього тільки 60 чи 70 копійок. І було соромно, що знов подумають, ніби я своїм звичаєм не хочу дати.

Каменюк позіхнув і дав карбованця. Гаюра также серйозно промовив «дякую» і сховав гроші в кишеню.

«Позичу в графа 5... ні - 10 рублів і дам!» - постановив я.

- Ну, а ти, добродію матеріялісте? - добродушно звернувся Гаюра до Бузька. Той заклав руки в кишені, ще більше одкинувся на спинку стільця і, дивлячись у стелю, сказав.

- Я... принципіяльно проти всяких... давань на всякі... революції... Не жаль там якихсь 2 - 3 рублі!, а... це проти моїх принципів.

- Так! - усміхнувся Гаюра.

- Графе, позич мені 15 рублів,- голосно звернувся я до Корчинського. (На злість Бузькові я додав ще п’ять).

- Їй-богу, серце, не маю...- розвів руками Корчинський - Ні коп’я!

Бузько насмішкувато хмикнув. Мені стало страшенно прикро й соромно.

- Але я послав Степана позичити,- додав граф.- Як принесе, то поділимось...

- Я на днях верну тобі...- з усиллям сказав я.

- До-обре... Ох-хо-хо! - позіхнув він.- Страйки, демонстрації... Єрунда, мої панове. Жили б собі тихо... їй-богу!

Ніхто нічого не сказав, усім було ніяково. Тільки один Гаюра якимись короткими усмішкуватими поглядами кидав на нас і, здавалось, думав про себе щось лукаве й смішливе.

Бузько піймав ці погляди і це розсердило його. Не пам’ятаю, що він почав говорити, пригадую тільки, що це було щось злісне, насмішкувате, парадоксальне. Пригадую також, що мені було чогось тайно-приємно слухати його, хоча я того прилюдно не показав би. Другі слухали також, мені здається, не без потайного задоволення.

Один Гаюра все так само усмішкувато подивлявся на нас і слухав Бузька, часом розглядаючи його з таким інтересом, з яким розглядають якусь річ, котра завжди вертілась перед очима, але досі не звертала на себе уваги.

Бузько від того ще більш дратувався.

І от роздратовання це виштовхнуло з його якусь таку фразу, від которої ми всі засміялись, а Гаюрі зникла посмішка і все лице помалу, але густо й зловісно зчервоніло.

З цього моменту, я добре пам’ятаю, лице його прикувало мене до себе. Не те, що він почав потім говорити, не слова, не зміст їх, а вираз лиця і тон голосу. Головне, що я тепер собі розбираю, була в його якась жагуча певність у чомусь, була образа за щось, але образа не за себе, а така, яка бува, наприклад, за матір, гнівна, горда і повна свідомости в тому, що кожний її може зрозуміти й піддержати. Голос його став дзвінкий, з нервовими вібраціями, сочний, повний тої самої певности. Пам’ятаю, що в мені несвідомо пройшло почування заздрости і болючої цікавости до Гаюри: що він має, що може так говорити? Невже, справді, революція? Що йому до цього народу, пролетаріяту, до цього застарілого й пожовклого сантименталізму?

І от пригадую собі, в мені раптом з якимсь холодком стукнула в мозок думка: «поговорити з ним не тут, а десь на самоті, удвох». Про що поговорити, що сказати, для чого, я ще не знав. Але десь у середині хвилювання вже розросталось, вже хтось за мене там укріплявся в цій думці, сперечався, доводив.

І коли Гаюра почав прощатись, той «хтось» уже твердо постановив усе і я мусів теж устати, попрощатись і піти разом з Гаюрою.

Не пам’ятаю чомусь, як саме ми почали розмову. Здається, Гаюра трошки здивовано поглядав на мене, здається, я мучився від ніяковости. Але пам’ятаю, весь час говорив йому, не вгаваючи, навіть запропонував зайти в якусь пивну й докладніше поговорити.

- Та про що? - все більш і більш дивувався Гаюра, слухаючи мою плутанину й допитливо вдивляючись у мене.

Але в пивну все таки згодився зайти.

В пивній було душно, смерділо розлитим пивом, тютюном, смаженою цибулею і був страшенний галас.

Посередині стояло двоє індивідів і цілувались, не обнімаючись, бо в руках були склянки з пивом. Повз їх літали слуги з серветками під пахвами і з цілими віялами кухлів з пивом у руках і браво струсювали підстриженими «під польку» чубами. За стойкою стояв червоний, товстий хазяїн і маленькими, ситими очима пильнував «гостей».

Тільки ми ввійшли, до нас зараз же підбіг слуга і, елегантно схиливши голову на ліве плече, повів правою рукою од себе до столиків і промовив:

- Пожалтє-с... Прикажете закусить?

- Та все одно... Ну, випить, закусить... Вільне місце єсть? - спитав я.

- Как-же-с... Може желаєте в дворянську?

- Ні! - сказав Гаюра.- Можна й тут...

Слуга кинувся до вільного столика, зручно змахнув серветкою крихти і завмер в дожидальній позі. Я помітив, що він поводився з нами не