т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ну? - посміхнувшись, глянув на мене Гаюра.

Від цеї посмішки мені стало лекше, тепліше якось, хоча хвилювання колотило й холодило моє серце. Я похнюпився і, проводячи дрижачим пальцем доріжку від розлитого пива до краю столу, заговорив:

- Я, власне... хочу... про одну річ... Ти от говорив у графа... що жити... Та й раніше, як з театру... що життя повинно бути... дужим, повним... і гарним. Це може смішно, я знаю це, але начхать!.. Себто не життя, а це, що я завів про це... Але мені треба скінчити все це... і... одно слово, мені треба знайти якийсь вихід.

Я прийняв палець од пива й рішуче глянув на Гаюру. Він дивився на мене, не розуміючи й дожидаючи, що буде далі.

- Я хочу спитати тебе... Ти от живеш, чи той... говориш так упевнено про життя, значить, ти маєш його таке, знаєш про його... я хочу спитати, як ти... чи той... як це зробити... щоб... ні, щоб жити так...

Його, очевидячки, страшенно здивували мої слова; видно було, що він зовсім не ждав нічого такого від мене.

- Я не розумію,- навіть збентежився він.- Ти хочеш знати, як я живу, чи що?

- Ні!.. Як я повинен жити... Ах, ти нічого не знаєш! Це так для тебе чудно, я знаю... така розмова... філософія в пивній. Але ти почекай... Ти дивись на це інакше... Ти уяви, що ти прийшов до хворого... ти не лікар, я знаю, а так ніби... Ну, а я хворий ніби теж... І от ця розмова... Ні! Ти не разумієш... я хвилююсь і погано говорю... Я тобі все по порядку, з самого начала... Ти тільки не дивуйся, або хоч і дивуйся - це все одно... Хай так... І ти не бійся, я тепер зовсім інакше буду слухати... А тоді з театру... Я ж порвав ту проклямацію і не читав... Не віриш? (Гаюра не виявляв зовсім ніякої невіри й навіть не ворушився). Я навіть завидував тобі і... боявся... Ну, це все одно... Тепер уже інше... я розумію, ти сердишся... Але... Ну, я вже... по порядку. Я трохи не так...

- Та ти не хвилюйся...- серйозно і з співчуттям сказав він, дивлячись на мої дрижачі руки. Мабуть я тоді страшенно нещасний виглядав мав.

Пам’ятаю, я почав розказувати справді трохи спокійніше, але червоніючи, плутаючись і просто корчачись з болю й сорому. Гаюра старався не дивитися на мене і був аж суворий од уваги. Я довго і щиро, з жорстокою, навіть, самовбивчою щирістю говорив йому. Говорив усе, говорив навіть те, що собі не сказав би.

Слуга приніс «антрикоти», але ми не звернули на них уваги. За сусідним столом п’яна компанія про щось сперечалась і якийсь добродій увесь час уставав із-за столу, переходив хисткими ступнями на другий кінець, цілував якогось другого добродія і, в чомусь запевняючи всіх, знов вертався на своє місце. Але ми, себто я, принаймні, бачив усе це, як у тумані, і ввесь час жадібно й багато пив пива.

- І от ти розумієш,- говорив я,- це страшенно тяжко. Це я тільки тобі, більше нікому... У мене ж нема нікого... І то може тільки через те, що сьогодні... Моя наречена, Люся - дура, я з нею не женюсь... Але це не важно... я тобі вірю, я тобі завидував... Але головним робом, що ти серйозно, не будеш сміятись і взагалі... ну, ти не такий, як інші. Ну от і мені треба збудитись, бо я не можу більше жити. А коли не можна більше жити, то все інше - все одно. Правда?.. Я - як суконний увесь. Я нічого не можу почувати, нічого! Мені все таке гидке, байдуже... але ти розумієш... Мені хочеться якось наново жити... Мені здається, що якби я почув щось велике, дуже - я ожив би. У мене нема нічого важного, самого важного!.. Ти мене розумієш? От іншим там боляче, весело, сумно, а мені - нічого. Ось ці п’ють собі... Може з горя, але у мене й горя нема... І я нічого не хочу! Нічого... Ні, брешу!.. Брешу... Я хочу женщини!.. Так-так, що вже тут? Правда - так уся правда... Я вже не раз думав, чого я хотів би, і раз-у-раз хотів женщини... Не одної, а багато, всіх, усяких... Але й то періодами... А іноді все гидко... А проте це - скучно... Я про інше буду... Ти будеш ще пиво пити? Ні!.. Ну, а я хочу... Цей слуга - чудак великий, правда?.. У мене вже голова крутиться, але це все одно... Мені якось лекше стало... Я навмисне постановив тобі розказати... Хай сором, але так і треба... Правда? Тобі не чудно все це?.. Ну, начхать!.. Ти - хороший... Ти не смієшся з мене, не зневажаєш? Знаєш, я завтра мабуть буду тебе ненавидіти... А може й ні...

Мені раптом зробилося страшенно журно; щось ніжне й стороннє кольнуло в серце й наче зосталося там, а від нього йшли тонкі і м’які струмочки ниючого і сумного. Гаюра сидів похмурий і, видно, чекав далі. І те, що він був похмурий, ще більш надавало мені бажання говорити, говорити без краю, вивернути свою душу, вимучити себе своїм виглядом.

- Я - безсилий тепер...- почав я знов..- У мене зовсім нема волі... Зовсім... Ах, якби я міг покохати когонебудь або щонебудь! - вирвалось у мене з тугою.- Хоч краєчком серця!.. Ти мені, Гаюро, скажи, тільки не так, не з співчуття, а по правді, безсторонньо... ось подумай і тоді скажи: є життя? Є те життя, що про нього ти говорив, чи... це самозапевнення було?.. Ну?

Гаюра тихо, з сумом, але твердо сказав:

- Є.

- Є?

- Є.

- І ти можеш мені сказати в чому, де воно?.. Можеш?.. Стривай! Я не хочу, щоб ти мені читав лекцію про життя, а я просто хочу, щоб ти мені розказав, де