т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Лий! - кричав я.- Бузько, не будь бабою! Пий!

- Ха-ха-ха! - реготався Бузько.- Диви, який молодець став!.. А наречена? Сховає, брате, в кишеню, то там тобі й каюк...

- Сашко, зо мною...- ніжно нахилявся до мене Маруся. Він нічого не п’є крім горілки і я теж наливав горілки й пив з ним. Потім пив з Каменюком (незнайомий студент), з графом; пив вино, пиво, горілку.

- Катай його! - гороїжився я на весь флігель.- Не хочу і не треба!.. Плювать!.. Я тепер, панове, постановив жити, а не киснути. Годі!.. Життя повинно буть повним, дужим... і... дужим... Це - свята правда! Давай у карти грати... Ва-банк!.. Я ставлю десять рублів. На жирову даму десять рублів!

Здається, я й грав тоді, не пам’ятаю добре. Пригадую, що спочатку мені було дуже гарно. Мене наче здіймала якась дужа хвиля і несла кудись у височінь, і як холодно-гарно замирало серце. Але дедалі мені почало ставати гірше: дуже, хороше десь щезло, руки й ноги стали важкі, в животі почало щось неприємно хвилюватися і від цього по всьому тілі проходило холодне, тяжке почування; в очах стояв туман і шкура на лиці й руках здавалася чужою й чудною. Я був п’яний на своїм віку тільки двічі, та й то не дуже: раз на розговинах у директора гімназії, а вдруге, як скінчив гімназію, після роздачі «атестатів зрілости». Але ні в той, ні в другий раз я не почував такого, як тепер. Мені то здавалось, що я летю в якусь безодню догори ногами, і ставало холодно, то наче здіймаюсь до самого сонця, і гарячий піт обливав мене з ніг до голови. Нарешті, мені стало цілком погано. Пам’ятаю як крізь сон, що мене кудись водили, над чимсь нахиляли, було дуже погано, потім полекшало. Далі я вже нічого не пам’ятаю. Здається, ще несли кудись потім і хтось ніби лаявся і сердився, а хтось реготався.

________

4.

Покоївка Таня штовхнула мене таки досить добре. Тижнів два я «шукав радість» у графовій компанії. Ми грали в карти, пили, їздили в шантани, публічні доми, викрали для Марусі наїзницю з цирку, мали два протоколи в поліції. Додому я приходив рідко і жив у графа. Моя поведінка, пам’ятаєте, Іване Кіндратовичу, приємно оживила й розворушила вас. Ви навіть заговорили раз за вечерею і розказали, як розбили голову об лихтар чи лихтар об голову. Цього ви докладно не могли собі пригадати. І Люся на мене в той час дивилась з більшою повагою, хоча вважала за свій «ідейний обов’язок» зневажливо кривити губи, розпитуючи де я «волочуся».

І, правду кажучи, я не знайшов там радости. О, не через те, що це було «неморально». Я це й не думав. Я просто не міг витримати: мій організм нездатний був до таких переживань. Від пиття мене завжди нудило, продажні женщини після моїх нічних образів здавались брудними й непринадними, карти стомлювали, безсонні ночі робили розбитим все тіло. Я пересилював себе, переконував, що це ж і є життя, що це все дуже гарно, бадьорився, гороїжився, завжди був попереду всіх, завжди перший пропонував всякі «дебоші», але завжди в мені далеко- далеко сиділо нудливе, несміле бажання: «ах, кинути б усе, утекти кудись, кудись далеко, де тихо-тихо, де можна лежати недвижимо й бездумно, як темному, важкому каміню».

І от знов я пригадую мою господиню Дрібницю. Знов вона з’явилась несподіванно і штовхнула мене туди, де я вже ніяким способом не думав опинитись.

Сталось так.

Раз ми вертались звідкись з Бузьком, Марусею і Каменюком - чудним суб’єктом, який раз-у-раз, де б він не був, чи в «дівчаток», чи в авдиторії, чи за картами - неодмінно позіхав. Здавалось, що він не жив, а одбував якусь нудну, але необхідну службу й тільки чекав, щоб скінчити, прийти додому й солодко заснути.

Бузько одпускав свої сентенції і сердив мене. Я збирався йти додому, хоч було ще досить рано. Збирався рішуче. Але коли Маруся запропонував зайти до графа, а Бузько іти додому, я на злість Бузькові подав голос, щоб зайти до графа. Більшість була за це і ми опинились у графа.

І от ця дрібниця пересунула мене зовсім у другий бік. У графа ми застали... Гаюру. Це було так несподівано, що я аж засоромився. Пам’ятаю, що мені стало чогось неприємно і я навіть розсердився на себе за це. Гаюра, видно, знав про мене, бо все чудно подивлявся на мене й ніби закусював посмішку. Мабуть, граф йому все розказав.

«Ну, й начхать! Що він мені таке?» - з злістю подумав я. І ще більше почав удавати з себе байдужого.

- І ідеалісти п’ють винце? - приставляючи стільця до столу й сідаючи біля Гаюри, раптом добродушно спитав Бузько, киваючи на склянку з вином, яка стояла перед Гаюрою.

- Це ти про мене? - трохи здивовано скинув на нього очі Гаюра.

- Про вас, про вас, високоповажний добродію! Ми всі тут матеріялісти собі... Люди прості, звичайні...

- Звідки ж ти взяв, що я - ідеаліст?

Маруся обережно просунувся, сів поруч зо мною й ніжно обняв мене за стан. Мені від цього стало приємно. Приємно було й від Бузькового наскоку.

- Хм... «Звідки»...- одкидаючись на спинку стільця й погладжуючи себе рукою по розхрістаних грудях, нахилив з усмішкою голову Бузько.- Ніби це так важко пізнати?.. Ти ж в університет хіба для лекцій ходиш?

Гаюра мовчки, видно, не розуміючи, дививсь на нього й чекав.

- Правда ж, не для лекцій?

- Ну, не для лекцій, та що ж з того?

- А для революції вашої?

- Ну, хай для революції нашої, так усе таки - до чого тут ідеалізм?

- От тобі!.. «До чого тут ідеалізм!» - засміявся Бузько.- До того, що ідеалісти, соціалісти, комуністи і т. і. роблять революції, а звичайні люди винце п’ють і... і до дівчаток їздять. Ха-ха-ха! От тим же я й питаю: невже й ідеалісти почали винце пити?