Серед темної ночі - Борис Грінченко

- А хi­ба ж ти ду­маєш, що хлiб сам бу­де ро­би­ти­ся, сам i в рот клас­ти­меться?

- I без ето­го ду­рац­ко­го дєла сит бу­ду!

- Ану як?

- Разлi я сiбє служ­би не знай­ду? Вот пой­ду в iко­но­мiю i при­каж­чи­ком пос­туп­лю.

- А що ж, доб­ра шту­ка, - вiд­ка­зав спо­кiй­но батько.- Аби прий­ня­ли.

- Iщо би! Їм об­ра­зо­ва­них лю­дей нуж­но.

- Та… ка­за­ла й Ган­на, що во­на ра­да за па­на, дак пан, кля­тий, не бе­ре! - зас­мi­яв­ся Де­нис.

- Ет, ви з ва­ши­ми му­жицьки­ми ви­гадка­ми! - розсердив­ся Ро­ман, ки­нув цiп i пi­шов з то­ку.

Батько з си­на­ми ззир­ну­ли­ся, але нiх­то нi­чо­го не ска­зав, i цi­пи зно­ву за­гу­па­ли по пов­но­ко­ло­сих со­пах, да­ле­ко озиваю­чись у свi­жо­му жи­во­що­му по­вiт­рi ве­се­ло­го, сон­цем осяян­ого ран­ку.

Сердитий Ро­ман, не за­хо­дя­чи в ха­ту, по­дав­ся прос­то на се­ло й опи­нив­ся у вряд­ни­ка. Там вiн подт­ра­пив на чай, на­пив­ся йо­го доб­ре, по­тiм ще по­си­дi­ли та по­ба­ла­ка­ли. Роман­овi хо­тi­ло­ся, щоб йо­го зас­тав­ле­но й обi­да­ти, дак господ­арi або не до­га­да­лись, або не схо­тi­ли то­го. До­ве­ло­ся йти обi­да­ти до до­му. Прий­шов, як уже всi по­обi­да­ли, i обi­дав сам. Ма­ти, щоб йо­му до­го­ди­ти, за­рi­за­ла й зва­ри­ла кур­ку. Ви­го­ло­дав­шись, Ро­ман не зос­та­вив з неї нi­чо­го. Попоївши, за­раз по­давсь з до­му.

Почув, що сьогод­нi тiлькi прий­шов до Гри­цен­кiв їх сол­дат, дак i по­вi­яв­ся ту­ди. Вiн з ним не в од­но­му пол­ку був, та те дар­ма: сол­дат, то вже оди­на­ко­во, що й то­ва­риш.

Гриценки бу­ли вбо­гi лю­ди i не зак­ли­ка­ли бе­сi­ди так, як Си­ва­шi, але i в їх бу­ли гос­тi: двоє-троє ро­ди­чiв. Бi­ля­вий по­ганенький сол­да­тик си­дiв за сто­лом ра­дий та­кий, що аж сяє, i роз­пи­ту­вав про ха­зяй­ст­во, про ро­ди­чiв, про товар­ишiв, ба­жа­ючи зна­ти все, що ста­ло­ся на се­лi, вiд­ко­ли йо­го не бу­ло до­ма. Ро­ма­на по­са­ди­ли за стiл, ша­ну­ва­ли…

Вернувся Ро­ман до­до­му аж уве­че­рi i лiг за­раз спа­ти. Дру­гого дня пi­шов зран­ку, поб­лу­кав по га­ях до обiд i прий­шов до­до­му так, щоб iз­нов обi­да­ти са­мо­му. Вже кiн­чав обiдат­и, ввiй­шов батько з то­ку:

- А де, Ро­ма­не, був? Чи не в їко­но­мiї?

- Де був, там був! Пос­пiємо ще з їко­но­мiєю… Сов­ре­мен­но все зро­биться.- Та й вий­шов з ха­ти.

- А що, ста­ра, ро­би­ти­ме­мо з син­ком-сол­да­ти­ком? - запитався Пи­лип у жiн­ки, як Ро­ман вий­шов.

- А що ж там ро­би­ти? - вiд­ка­за­ла Па­рас­ка пи­тан­ням, мов не ро­зу­мi­ючи, бо це спра­ва її ма­зун­чи­ка бу­ла.

- Де та як бу­де­мо до­бу­ва­ти, щоб йо­му на па­ну­ван­ня на­стачити?

- Оце ще що ви­га­дай! Ди­ти­на тiльки приїха­ла, натомилася, ­- i вiд­по­чи­ти не дасть. Ок­ли­гає, то й до ро­бо­ти вiзьметь­ся.

- Нi, ка­же, що не хо­че бра­ти­ся, а бу­де в їко­но­мiю прикажч­иком пос­ту­па­ти.

- А мо­же ж, i пос­ту­пить! Вiн же в нас об­ра­зо­ва­ний.

- Треба там та­ких!

- Ти вже на­па­деш­ся! Пе­ре­ча­ви, то й по­ба­чиш, що все до­бре бу­де. А то ти як поч­неш гри­ма­ти, то тiльки свар­ка зчи­ниться.

- Добре, я пе­ре­ча­сую, по­мов­чу тро­хи, - по­ба­чи­мо, якi з йо­го лю­ди бу­дуть.

I батько справ­дi за­мовк i не ка­зав Ро­ма­но­вi нi­чо­го.

III

Три днi ми­ну­ло ти­хо; на чет­вер­тий Ро­ман поп­ро­хав у батька кар­бо­ван­ця.

- Нащо? - спи­тав батько.

- А што ж я без ко­пей­ки жить бу­ду? По­ку­да дай­шов - вит­ратился. I па­пи­рос нє за што ку­пить!

- Ге, хлоп­че! Як ми бу­де­мо на панськi ци­гар­ки гро­шi пе­ре­во­ди­ти, то ско­ро в нас i ха­зяй­ст­ва не ста­не, - вiд­ка­зав батько.- Не­ма в ме­не гро­шей.

Роман грюк­нув две­ри­ма та й по­дав­ся на се­ло. Вiн гнiвавс­я на батька й на бра­тiв стра­шен­но, ла­яв їх муж­вою нетям­ущою, що не ро­зу­мi­ють, як по­вин­нi по­во­диться з образованим­ чо­ло­вi­ком. Але вiн те знав доб­ре, що як батько зат­неться, то вже з ним нi­чо­го не зро­биш. Гро­шей вiн не дасть.

Треба справ­дi пi­ти в їко­но­мiю: а мо­же, по­щас­тить. Їко­номiя бу­ла ве­ли­ка, i лю­дей там слу­жи­ло ба­га­то. Ро­ман за­раз же пi­шов у кон­то­ру до впра­ви­те­ля.

- А що ска­жеш? - спи­тав­ся той, i Ро­ман по­чав ви­яс­ня­ти, що слу­жив на служ­бi i хо­тiв би ма­ти якусь прис­той­нi­шу, нiж прос­та хлi­бо­робська, ро­бо­ту.

- Яку ж то ро­бо­ту? - по­пи­тав уп­ра­ви­тель.

- Хотiв би при­каж­чи­ком.

- Еге, не тре­ба нам при­каж­чи­кiв, бо всi є. Та й хi­ба ж ти знаєш ха­зяй­ст­во? Був у сал­да­тах, слу­жив десь швей­ца­ром, а до ха­зяй­ст­ва пнеш­ся! - I впра­витель по­вер­нувсь бу­ло до сво­го дi­ла, але за­раз же знов оз­вав­ся: - Хi­ба що… От у кон­то­ру ме­нi тре­ба од­но­го чо­ло­вi­ка… Тiльки щоб доб­ре пись­менного. Письмен­ний?

- Так тош­но.

- Сiдай пи­ши.

Роман сiв i взяв пе­ро в ру­ки, а впра­ви­тель, не див­ля­чись на нього, а за­пи­су­ючи щось у ве­ли­ку кни­гу, по­чав проказува­ти йо­му, що пи­са­ти. Нi пе­ро, нi пальцi нi­як не слу­ха­ли­ся Ро­ма­на, i лед­ве встиг вiн ви­вес­ти два пер­шi сло­ва, а вже той на­го­во­рив йо­му їх зо два де­сят­ки.

- Позвольте, я не пос­ли­шав, як ви ска­за­ли…- при­пи­нив йо­го Ро­ман.

- Не ос­та­вай­ся по­за­ду! - Уп­ра­ви­тель про­ка­зав йо­му зно­ву все з по­чат­ку.

Роман знов ухо­пив кiлька слiв, а все iн­ше за­гу­бив.

- Позвольте, не вспi­шусь.

Той гля­нув на пи­сан­ня i по­ба­чив, що з усього проказаного ­на­пи­са­но кiлька пер­ших слiв ве­ли­ки­ми, не­до­теп­ни­ми, кри­ви­ми кар­люч­ка­ми: Ро­ман лед­ве вмiв пи­са­ти.

- Пiди ж спер­шу нав­чись пи­сать, а то­дi при­ходь. У контор­у не го­диш­ся. Ко­ли хо­чеш, ста­вай до мо­ло­тил­ки.

- Нi, до мо­ло­тил­ки не хо­чу.

- I доб­ре, бо лi­ни­вих ме­нi не тре­ба. Iди со­бi!

Роман вий­шов за­жу­ре­ний i сер­ди­тий.

У йо­го ще бу­ло в ки­ше­нi тро­хи гро­шей, вiн зай­шов у мо­нополiю, ку­пив го­рiл­ки i ви­пив з го­ря за­раз же пiд ха­тою на ву­ли­цi.

Другого дня вран­цi ста­ра Си­ва­ши­ха по­лiз­ла в скри­ню, дов­го там щось пе­ре­ки­да­ла аж на днi, а то­дi ви­тяг­ла який­сь вуз­лик. Звiд­тi­ля вив'яза­ла кар­бо­ван­ця i, як Ро­ман увiй­шов у ха­ту, вiд­да­ла йо­му.

- На то­бi, си­ноч­ку, кар­бо­ван­ця, бо батько не дасть, а то­бi тре­ба.

- От спа­си­бi, ма­мо, хоч ви по-людсько­му до ме­не - не так, як батько.

- Та тiльки ти, син­ку, шу­кай со­бi ро­бо­ти, а то бу­де в вас гнiв та свар­ка з батьком та з Де­ни­сом.

- Ходив уже в їко­но­мiю.

- А що ж?

- Взяли б з до­ро­гою ду­шею, дак усє при­каж­чи­ки єсть. Хоч я й сал­дат, ну - не­воз­мож­но для мi­ня че­ловєка прог­нать.

- Правда… От ли­шенько… А мо­же, ще де по­шу­ка­ти?

- Найдьом! Не пос­пi­шай­тесь. Усьо бу­дет у свою припорцiю i на не­большом разс­то­янiї.

А сам со­бi Ро­ман ду­мав: ма­буть, у ма­те­рi не один вуз­лик з кар­бо­ван­ця­ми. Тре­ба