💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Серед темної ночі - Борис Грінченко

Серед темної ночі - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Серед темної ночі - Борис Грінченко
i за­любки роз­ка­зу­вав Ро­ма­но­вi, який йо­му ве­ли­кий кло­пiт у во­лос­тi, що стар­ши­на дур­ний, вiн сам усе му­сить ро­би­ти, i за се­бе, i за стар­ши­ну справ­ля­ти­ся, а пла­та ма­ла, а "так со­бi пос­то­рон­нiй до­ход то­же не зна­чи­тельно большой". На до­мик так-сяк збив­ся, а бiльше й нi з чо­го…

Тодi по­чав роз­ка­зу­ва­ти Ро­ман, як вiн жив у го­ро­дi - спер­шу в сол­да­тах, а то­дi на служ­бi в па­ла­тi; тiльки вiн уже не ка­зав те­пер, що був швей­ца­ром, а го­во­рив, що був "та­ким слу­жа­щим, што, знаєш, надзи­раєть за йзда­нiєм".


Тодi зба­ла­ка­лись за му­жи­кiв, i пи­сар їх ла­яв, що на­род став нес­лух­ня­ний i все хо­че, щоб на дур­нич­ку йо­му роблен­о, мов i не тя­мить, що, хоч так­си й не­ма, ну а вся­ко­му звiс­но, що оп­рiч го­до­вої пла­ти, тре­ба пи­са­ре­вi i за кож­ну робот­у - чи за паш­порт, чи за роз­пис­ку, чи ще за що - ок­ре­мо зап­ла­ти­ти… а му­жик ко­ли й ска­же, що при­не­се мiр­ку кар­топ­лi, то приш­ле тiльки пiв­мiр­ки, i отак усе…


Гомонiли дов­генько, аж по­ки пи­сар ска­зав:


- Ну, знаєш шо, Ро­ма­не Пи­ли­по­ви­чу? Хадьом до ме­не обi­дать! По­ша­ную те­бе для но­во­го зна­комст­ва!


Роман томy був ду­же ра­дий. Вже ви­хо­дя­чи, стрi­ли на по­розi вряд­ни­ка Iва­на Iл­лi­ча, тро­хи ста­рi­шо­го за їх обох чо­ловiка, не­по­га­но­го з се­бе, з пiдст­ри­же­ною гост­рим клин­цем борiдкою. Пи­сар заз­най­омив йо­го з Ро­ма­ном та й теж пок­ли­кав до се­бе обi­да­ти. Цей хоч i по­обi­дав, та не мав за­раз чо­го ро­би­ти, то пi­шов.


Писар жив у гар­ненько­му до­ми­ку, приб­ра­но­му по-мi­щансько­му, з стiльця­ми, з топ­ча­ном, з ко­мо­дом та стареньк­им бу­фе­том, пос­тав­ле­ним у най­па­рад­нiв­ну ха­ту, з ясноф­арбованими ма­люн­ка­ми пiд склом по стi­нах. Вид­ко бу­ло, що доб­ро­дiй Ко­па­ни­ця да­рем­не звав "так со­бi пос­то­рон­нiй до­ход" "не зна­чи­тельно большим". Гос­тей стрi­ла пи­сар­ка - мо­ло­да, об­го­до­ва­на i свi­жа мо­ло­ди­ця-мор­гу­ха.


- Улясю, сказав ве­се­ло пи­сар, - да­вай нам обi­дать, та ще й швид­ко! Та ще й доб­ро­го!


- Буде й доб­ре, бу­де й швид­ко! - смi­ючи­ся при­вiт­но, вiд­казала мо­ло­ди­ця i по­бiг­ла в пе­кар­ню.


Незабаром справ­дi си­дi­ли за сто­лом. Пи­сар ви­тяг з ки­шенi пляш­ку го­рiл­ки i пос­та­вив на стiл.


- Доброхотное да­янiє? - спи­тав, пiд­морг­нув­ши, вряд­ник.


- З ка­пос­но­го Омелька, - вiд­ка­зав гос­по­дар, - на­да бу­ло б больш, та вже хай бу­де й стольки.


- Всяко да­ямiє бла­го, а на­до­лу­жи­ти мож­на не те­пер, то в чет­вер, по­ра­див уряд­ник.


- Iстинно! - зго­див­ся пи­сар.


Випили но чар­цi, i ха­зяй­ка ча­роч­ку хильну­ла, i тiльки взя­лись до бор­щу, аж у сi­нях щось за­ту­по­тi­ло.


- А чи до­ма ха­зяїн? - по­чув­ся звiд­ти товс­тий го­лос.


- А, Ми­хай­ло Гри­го­ро­вич? - Ска­зав пи­сар. - Iдiть! - Iдiть! До­ма! - I вiн од­чи­нив две­рi.


У свiт­ли­цю ввiй­шов не­ви­со­кий, але товс­тий ру­дий чо­ловiк, уб­ра­ний у гар­ну чу­мар­ку, з карт­зом у ру­ках. Цього Ро­ман знав: це був кра­мар Су­чок. Ха­зяї по­ча­ли са­до­ви­ти йо­го за стiл. Вiн по­ва­гом, з про­тя­гом ви­мов­ля­ючи кож­не сло­во, упе­няв спер­шу, що вже по­обi­дав i зай­шов за дi­лом, але та­ки сiв. Ви­пи­ли зно­ву й по­ча­ли їсти смач­ний борщ, По­ки пiд'їли, то ма­ло роз­мов­ля­ли, але по­тiм уже, по чет­вертiй ви­пив­ши (i пи­сар­ка Уля­cя що­ра­зу по пiв­ча­роч­ки), зро­би­ли­ся всi ве­се­лi й го­мiн­кi. Ро­ман ба­чив, як Уля­ся все мор­га­ла на вряд­ни­ка та прип­ро­ху­ва­ла йо­го. Суч­ка не прип­ро­ху­ва­ла, але той i сам доб­ре їв, важ­ко со­пу­чи. По­обi­дав­ши, по­за­ку­рю­ва­ли i пiш­ли в са­док - гос­по­дар iз Суч­ком по­пе­ре­ду, за їми Ро­ман, а по­зад усiх уряд­ник з пи­сар­кою. Озир­нув­шись ви­пад­ком, Ро­ман по­ба­чив, як уряд­ник зай­має Уля­сю за стан, а во­на, смi­ючи­ся, сва­риться на нього пальцем, по­ка­зу­ючи, що по­ба­чать пе­ред­нi, i Ро­ма­но­вi од­ра­зу ста­ло зазд­ро й шко­да, що не вiн зай­має чер­во­но­що­ку, ве­се­ло­оку пи­сар­ку.


В сад­ку по­ля­га­ли й по­сi­да­ли на тра­вi i знов по­ча­ли роз­мовляти, ко­жен зде­бiльшо­го про свої дi­ла, i всi якось чiп­лялися за му­жи­кiв: од­но­му му­жи­ки тим не до­го­ди­ли, дру­гому iн­шим. Су­чок ка­зав, що му­жик хит­рi­ший за чор­та, а вряд­ник до­во­див, що хоч вiн i хит­рий, але дур­ний, i розказ­ав, щоб пiд­пер­ти свою дум­ку, про дур­но­го Хо­му, як вiн ми­ло поїв. Усi стра­шен­но ре­го­та­ли­ся, а за­охо­че­ний опо­вi­дач до­ки­дав од­ну по од­нiй ще й iн­шi бре­хеньки про му­жикiв: про те, як му­жи­ко­вi пе­ре­мi­ни­ли йо­го хах­лацьку го­лову на чор­то­ву; про те, як сол­дат i ха­хол ки­пi­ли в пек­лi в ка­за­нi; чорт ска­зав: "Сал­дат!" А сал­дат: "Ась?" - "Ну, ви­лазь!" - То­дi до хах­ла: "Ха­хол!" - "Шшчо-о?" - "Ну, сi­дi iщо! Вот тiбє за хах­лацький язик - у пек­лi си­ди!"


Всi зно­ву ре­го­та­ли­ся, а пи­сар­ка на­вiть кри­ча­ла тоненько:


- Ах, пре­лiсть! Ах, пре­лiсть!


Вона слу­жи­ла в па­нiв за по­коївку i там нав­чи­ла­ся так кри­ча­ти.


Потiм по­вер­ну­ли­ся в ха­ту, i пи­ли чай, i зно­ву ве­се­ло го­монiли…


Сучок пi­шов, бо йо­му тре­ба бу­ло в крам­ни­цю, але Ро­ман з уряд­ни­ком до­си­дi­ли аж до ве­чо­ра.


В ха­тах уже пос­вi­ти­ло­ся, як Ро­ман вер­тав­ся до­до­му. Як увiй­шов у ха­ту, сiм'я са­ме ве­че­ря­ла.


- Бач, от де й наш приб­лу­да! - оз­вавсь, лас­ка­во смi­ючи­ся, батько.- Де це ввесь день швен­дяв?


От, хi­ба в йо­го не­ма тут доб­рих лю­дей, знай­омих! - I Ро­ман по­чав роз­ка­зу­ва­ти, що вiн хо­див до вчи­те­ля i так гар­но з їм поз­най­омив­ся; а то­дi був у пи­са­ря, i як доб­ре йо­го там прий­ма­но… Ма­ти ра­дi­ла, слу­ха­ючи, як її си­на гар­но вi­та­ють; iн­шi мов­ча­ли.


- Та сi­дай уже, син­ку, ближ­че до сто­лу та ве­че­ряй! - при­прохувала ма­ти.


- Вот, я та­ких страв наєвся у пи­са­ря, што вже ми­не ва­шої ве­че­рi не хо­четься.


Матерi це тро­хи не спо­до­ба­ло­ся, що син по­ни­жає її стра­ви, але вiн то­го не по­мi­тив i знов по­чав роз­ка­зу­ва­ти про пи­са­ря: як вiн доб­ре жи­ве та як доб­ре бу­ти пи­са­рем.


- Та во­но доб­ре, - оз­вав­ся Зiнько, - та тiльки ще кра­ще бу­ло б, як­би пи­са­рi бiльше по прав­дi ро­би­ли, а то… он i цей та­кий, що при­мiв би - двi шку­ри з те­бе драв би.


- Ну, це, бра­ту­ха, пус­тяк де­ло, - од­ка­зав Ро­ман, - на то щу­ка в мо­рi, штоб ка­рась не дрi­мал. Ка­жен з сво­во ре­мес­ла мо­жить сiбє ба­риш брать.


- Нехай i ба­риш, та не здирст­во, - оз­вав­ся батько, - а то цей був та­кий хар­пак, що сi­ряк на хреб­тi не дер­жав­ся, а те­пер уже бач у якi дос­тат­ки з тих ба­ри­шiв убив­ся. Ти б, Ро­ма­не, кра­ще не во­див­ся з ним: вiн те­бе на доб­ро не на­пу­тить, а лю­ди про те­бе по­га­не ка­за­ти­муть.


- А ка­коє ми­не внi­ма­нiє до лю­дей? - од­ка­зав Ро­ман, здвиг­нув­ши пле­чи­ма.- У нас своя кун­па­нiя. Ну,

Відгуки про книгу Серед темної ночі - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: