Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Тоді я думала, що це якісь правнучки московського завоювання Туркменістану, солдатські дарунки через кілька поколінь. Але тепер я думаю інакше: тут саме проживали європеоїди з синіми очима та русим волоссям, масаґети, саки, східня гілка європейських скитів. На західнім узбережжі Чорного моря є свої даки і ґети. Майбутнім детективам доісторії доведеться ще розібрати, чого це за Каспієм на Сході і за Чорним морем на Заході дійшли до нашого часу однакові назви: теке — даки, масаґети-гети.
Квітуча Айр'янем-Веджо протягом тисячоліть усихала, перетворювалась на пустелю, людність намагалась спинити наступ пустелі іригацією, — та й що залишилось? Оця маленька смужка оаз, що живиться водами Аму-Дар^ й Сир-Дар^, та от ще ці вперті текінці, що не посунули шукати нових земель та випасів, а залишилися у своїх рідних пісках. Стрункі, високі, гнучкі, майстерні наїзники, у своїх малинових "донах" і високих білих "тельпеках" (шапках) на голові. Я їх бачила у Мерві щодня і не могла намилуватися. Тоді я такої зв'язаної картини не мала перед очима, але зате тепер ясно встає образ тих людей, що бачила 1932-го року влітку.
Легенди про квітучі міста в садах, із кріпостями, палацами й водограями за цей час стали дійсністю. Після Другої світової війни археологи з літака повідкривали багато їх, вони вже позначені на мапах, мають історичні назви, деякі з них уже розкопані...
А що тут із найдавніших часів квітла хліборобська цивілізація, то хай про це скаже Анау. Це тут біля Ашхабаду американські археологи розкопали поселення з IV тисячоліття до н.е., типу нашого трипільського, з розмальованою керамікою, хліборобським знаряддям, глиняними хатами, також розмальованими...
Що ж роблять теперішні текінці? А вони в оазах сіють бавовну, вирощують її, здають державі, за це дістають мануфактуру і наш український хліб. Та на цих же зрошених полях пишно ростуть помідори, всяка інша городина, виноград, персики й морелі, дині... Сусідня оаза, Чарджуй, славиться своїми динями, ці дині подавали на срібних тацях французьким королям у XVIII столітті.
В Чарджуї я також була. Тільки подивитися. Яка широка ота годувальниця їхня, ріка Сир-Дар'я! А яка жовта в ній вода, здається — сама глина. Оце з неї розходяться канали ("арики") і несуть воду решткам квітучої батьківщини Заратустри, Айр'янем-Веджо.
Ще чогось посилав мене райвиконком до науково-дослідної станції у Семенджіку. Доводилось знов їхати уночі, вночі сходити з поїзда в незнаній місцевості, іти з незнайомими людьми до станції, обходити якісь арики, шукати нічлігу. В тій науково-дослідній станції вже все спало на дахах, у подвір'ї на розкладних ліжках. Збоку десь тарахкотів трактор, напомповував воду в ці канали... Ділова, мирна, спокійна обстанова. Ніхто мене не зачепив і пальцем, ні словом...
А вранці — бачу того молодого чоловіка, що їхав зі мною із Ашхабаду, так опікувався мною й потягнув мою валізку. Він тут агроном! Побачив мене — і зник з очей.
Чому я на нього не заявила? І чи треба було? Не знаю. Я тоді подумала, що хай цей чоловік подавиться моїм майном, однаково він ним не збагатіє, а зате буде мати тягар на серці...
* * *
Не мала я тоді багато знань про барвисту й багату минувшину цього краю, але чарував він мене безмежно. Кожна деталь! Може тому так подобалась мені ця країна, що не було тут остогидлого стандарту, а все зберігає свою відмінність. Інша плянета! І чи не дивно? Тож скрізь я відчувала свою чужість. Навіть у своїй родині із сестрами — чужа. З сільськими родичами — наче душею своя, а насправді — чужа. В місті — рішучо чужа, нема ніякого споріднення. Ніде. А тут рідне все! Що воно таке?
Одне тільки негараздне тут: пендинка. — Це хвороба шкіри, що сідає на лиці, на тілі, де хоче. Така чорна пляма.
Мерв подарував мені ще одну красу. На мервському базарі одного разу побачила я якихось незвичайних людей. Це — афганці чи пак белуджі. Вони прибули до Мерву караваном на верблюдах. Вся одежа на них з білого полотна, на голові — тюрбан, продовгастий завій з білого легкого полотна. Все це непідрублене. Люди ці ніколи не перуть своєї білої полотняної одежі, а носять, аж подереться на тілі. Але ж гарні бо! Чудова людська раса! Очі величезні, блискучі, профілі орлині, зуби виблискують перлами, вираз якийсь дико-шляхетний. Я ж то на них роздивлялася та задивлялася! Чи є ще де така краса?
Белуджі вільно переходять кордон, щось сюди доставляють, а тут закуповують біле полотно на свою одежу...
Моя практика мала дві частини. Як скінчився час у бавовняному Мерві, я сама, без товаришок, поїхала до Казанджіка. І це містечко причепилося до залізничного ланцюжка. Станція, кілька будиночків адміністративного районового значення, — всього пара вуличок. А за ними вже починаються туркменські юрти. Вони звідусіль обступили містечко, туляться до нього, бо вже за ними — безмежні аж до обрію піски, бархани, кучугури, грізна пустеля Кара-Кум. Ген далеко біліє тільки стежечка через ці піски. Це караванна дорога, витоптана ногами верблюдів.
Ну, це вже справжня пустеля! Ніякої оази, ніякої іригації, бавовни, городини. Нічого тут не родить. Але чого і як живуть тут люди?
Проживає тут інше туркменське плем'я — й о м у д и. Ко-човики-скотарі. Не тільки вони кочують із своїми отарами із одного пасовиська на друге, але й оці їхні шатра. Иомуди своїх вулиць не замітають, сміття не вивозять. А як дуже засмітять коло юрт, тф просто: переходять на чистий пісок.
О, ці вже монголисті! Широкі розплескані лиця. Не стрункість, а розвалькуватість. І одежа йомудянок не така, як у текінок Мерва, — не "тапи" на голові, а довга шаль — "бу-рунджок", — що нею жінки закривають нижчу частину лиця, що оповиває постать. Воду вони носять на голові у глеках (з артезіянських колодязів у самому містечку). І коли йде така постать, а синій бурунджок її має на вітрі, то видається, що вона зійшла з картини біблійного змісту.
А яке синє небо! Воно синє в усьому Туркменістані, але тут воно ще синіше, оця ультрамаринова куля над головою, над жовтим океаном пустелі.
Тут я вже бачила більше побутового Туркменістану. Примістили мене у школі, у кімнаті цілком без меблів, але надзвичайно затишній: всі стіни й підлога були в килимах тутешнього стилю і взору, йомудського. В сусідньому будинкові в цьому ж подвір'ї жив учитель Овез із дружиною, також вчителькою. Обоє туркмени, але вчителька вже в європейському одягові, стрижена, як і я. На голові — тюбетейка.
Обідала я в їдальні працівників райвиконкому, звичайно, серед росіян. Вже тут не було такої розкоші, як виноград, дині та персики, але були сушені ізюм та урюк. Основне тут — баранина.
В Казанджіку я ще більше зливалась душею з усім, почувала себе ще розкішніше, ніж у Мерві, там все таки було багато середньоазійської глиняної пилюки. А тут! Чисте кришталеве повітря, — може я від цього була така щаслива кожну мить?
Другого дня пішла я розглядатися, ануж, спробую дійти, куди можна! Нема з ким, то сама. Пішла я повз шатра в пісках, але не на північ, де можна загубитися, а на південь, до отих недалеких гір, хребта Копет-Даґ. І звичайно до гір не дійшла, але натрапила на чудову несподіванку. Так за кілометр від містечка в кам'яній заглибині було блакитнюще озерце, і навіть не озерце, а саме камінний казанок. Він відбивав у собі синю півкулю неба, а як зайдеш з іншого боку, то й далекі обриси Копет-Даґу. Прозора, синя вода, — ну, як тут не скупатися? Бачу, й дітиська туркменські тут купаються, хлюпаються, плавають як жабки, що зветься тут "туркмендже".
Так от чому — "казанджік"! Це наше українське слово "казан" — туркменське! Прямий переклад слова "казанджік" — "казанок". Дійсно, це озерце — казаночок.
* * *
У шкільному подвір'ї був артезіянський колодязь і сюди часто заходили каравани з пустелі, перепочивали, поїли верблюдів і йшли далі. А одного разу зайшов такий караван і Овез та його дружина почали розвантажувати верблюдів. З верблюда зійшла висока стара туркменка, чорна й суха як перець, але обвішана сріблом, з гордою поставою і наказовими жестами. Ну ж, матріярх! Це — Овезова мати. Вона живе далеко в пісках, а до сина приїхала в гості.
Як може вона спати в кімнаті? Туркмени кажуть, що в кімнаті нема повітря, нема чим дихати. Для матері цього ж дня поставили у подвір'ї юрту. Я дивувалась, як швидко виросло це шатро поруч будинку вчителів. Будували учителька і стара мати, бо це — жіноча робота. З'явилося коло з пруття, переплутали його мотуззям, стягли пруття вгорі посередині, все це обтягли повстю ззовні, а всередині обвішали килимами, на землю постелили килими, — вже й готова хата. Аж тоді з'явився Овез із молодими туркменами і почали "справляти входини",, "освячувати". Повісили якнайвище червону хустку і кожен по черзі вбігав та зривав її.
А після того й Овез із дружиною перейшли ночувати у шатро. Стіни кімнати давлять, — пояснили вони мені.
* * *
Але найбільшим інформатором був таки Ораз. Завівся тут у мене "роман", себто з'явився звідкілясь стрункий молодий турк-мен-текінець і відразу вирішив, що треба йому зо мною оженитися, тим більше, що я зовсім на туркменку скидаюся, ось тільки вдягнуся по-туркменському у "койнек" і "тапи".
Був примітивний і сирий, говорив каліченою російською мовою, що її навчився десь у Тулі (де він проходив науку, як уживати ножа й виделку), ходив у білих полотняних парусинових чоботях, з пляншеткою на ремінці через плече. Обличчям був і непоганий, схожий більше на перса, — але щоб так мене дуже захопив чи чим вразив, то ні. Та як же пропустити таку чудову нагоду почути від справжнісінького туркмена все те, що хотілося знати. Це ж нема ще сто років, як цей край став частиною Російської імперії. І хоч Ораз має вигляд активіста, чистий тобі "оплот совєтской власті", але цікаво...
Ось він хвалиться, що приймав участь у боротьбі з басмачами... — Хто такі басмачі? — Це в пісках, у недоступних для європейців схованках, крилися повстанці, бандити. Вони не визнали совєтської влади і ще донедавна боролися проти неї. Аж ось створено було загін червоноармійців із самих туркменів, що знають таємниці Кара-Кумів... — Ага, то Туркменістан не добровільно ввійшов до складу СРСР, — нотую я собі.
Не диво! Ось Ораз захоплено розповідає про недавню вольницю (а на мою думку — середньовічне варварство), про а л а-м а н.
