Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Казенний імперський стандарт губиться серед мальовничої туркменської самобутности. Де не поступишся, де не повернешся — всюди атмосфера якоїсь іншої країни, екзотичної.

Почати б із самого повітря. Сухе, гаряче, наче весь час купаєшся у повітряній ванні. На кожному кроці — зовсім інші люди, одягнені в довгі одяги, переважно малинового кольору з дебелого шовку. Жіноча одежа звалась "койнёк", а чоловіча — "дон", а ми б сказали "халат". Жінки з високими уборами на голові, — "тапй", — і це робить їх ще стрункішими, ще вищими. Вже на станції побачили ми ці мальовничі постаті, вони сиділи просто на землі із схрещеними ногами, чекаючи поїзда. Тут на станції були й інші, у ватяних квітчастих халатах, з величезними мохнатими шапками. Це ж Середня Азія, тут у найбільшу спеку треба одягатися саме отак, щоб охоронитися від сонця. Ці — з іншого племени, інший тип, інакше зодягнені. Туркмени ж поділені на десять племен.

А на самих ашхабадських вулицях я просто зупинилася й не знала, що думати. Ось сивобородий дід із посохом, як на образах малюють біблійного патріярха Авраама, жене баранів із такими ж біблійними закрученими рогами. Та ця сценка має тисячі і тисячі літ! Як вона заблукала сюди із синайських пустель? У самий центр Ашхабаду!

Пройшла трохи далі — серед площі з бідними деревцями стоїть пам'ятник Ленінові. Найкраще оформлений пам'ятник, що я досі бачила. Привабливий був постамент, обвішаний бордовими туркменськими килимами. А як підійдеш ближче, то виявиш, що ці килими — з кахлі.

Тутешня спека мене анітрохи не мучила. Навпаки, я її любила. Я відчувала дивне: все мені тут рідне. Це таке незвичайне почуття! Я ж змалку скрізь відчувала себе чужою, а тут — навпаки! Наче вернулась додому. Все навколо було мені своє, привітне, — гостро цікаве. І це почуття не покидало мене весь час, раз-у-раз вибухало.

Перше, що зробила наша група, — примістились ми у гуртожитку якоїсь школи. Потім пішли, покупались у лазні, щоб змити з себе дорожні порохи. Ще й помили дівчата голову у шкільному подвір'ї, отам біля великої цистерни у широчезному подвір'ї гуртожитку. За кілька хвилин, поки перейшли з одного кінця подвір'я в другий — волосся вже було сухе. Таке тут сухе повітря. А тепер — треба ж поїсти. І знов — приємне здивовання. Кругом же пустеля, хліб тут не родить, а ми зайшли в якесь кафе чи їдальню — подали нам чудове холодне кисле молоко, що зветься тут "мацоні", і білі булочки. Пий, скільки душі завгодно, ніяких обмежень. Жадних продуктових карток. Ніякого харчового напруження, не так, як на Україні. Виноград тут продається горами, такий смачний, що ніякі одеські чи кримські виногради не доженуть. А дешевий! Білого хліба в Ашхабані повно. На обід подають баранину чи плов, не так, як у Харкові: на перше соя, на друге соя і на третє соя...

Другого дня відбулося приймання нас у Наросвіті. Заступник наркома освіти, елегантний молодий європеєць у білому костюмі* вийшов у приймальню із свого кабінету і всім нам вклонився східнім жестом: руки навхрест до серця притуливши,

* Тут усіх, що прибули з заходу, з-за Уралу звуть європейцями.

низьким уклоном. Привітався, зробив перекличку за списком, а тоді загадав кожному з нас розповісти свою біографію. Виявилося, хто межи нас комсомолець, хто якого СОЦІАЛЬНОГО стану. Одна дівчина, дуже полохлива і ніжна, розказала, що вона — офіцерського роду. А я — що мої батьки розкуркулені, що я маю вищу педагогічну освіту, що друкувалися мої нариси про сільськогосподарські комуни та що їх засудила критика. Нащо це йому було, оця прилюдна екзекуція? Я ж певна, що він знав за кожного з нас більше, ніж ми самі. Це ж ми під самим перським кордоном, за сім кілометрів. Може хотів зловити на брехні? Ситуація така, що замовчати щось — загрозливо. Та й так раптом, зненацька застукав...

Натерпілась же я від двох комсомольців у нашій групі після цієї прилюдної анкети! Як тільки могли, знущалися ці два парубійки блатняцького типу у ці дні, поки ми сиділи в ашхабад-ському гуртожитку та чекали, коли нас розподілять десь на райони. На кожному кроці вони старалися стероризувати мене: кпини, зауваги, прямі лайки — "буржуазная сволоч", "кулачка"... Та ж сама н&пасть, що й Урюпін у радіомовленні, що "трактористи" в "Плузі", тільки що тут нема де від них подітися і що ці говорили суржиком: "пайдьом подшамаєм", "ґрубб падрубалі" (гарно попоїли), "Во! На бальшой с прісипочкой!", "Нє бузі!"... Я вже не могла витримати і відвела душу тим, що написала листа до самого Скрипника в Наркомосвіту: чого мене зацьковують ці "рєб'ята"? І ще ширше: це знущання отут — продовження попереднього цькування. Перечислила... Невже так усе життя мене клюватимуть, де тільки повернуся? І просила захисту від усяких урюпіних. Невідомо мені, чи лист дійшов до України, чи потрапив у Наросвіту, чи читав його Скрипник, чи це був для нього дрібний випадок... Відповіді ніколи не було. Але й цих двох я теж ніколи більш не бачила. Туркменський Наркомос порозбивав нас на бригади, і я була призначена у Мерв разом з двома дівчатами. Одна з них мені не запам'яталася, а друга — кучерява комсомолка-жидівочка. Вона старалась бути товариською й люб'язною, з тією все таки дистанцією, що вона була дуже молода, а я вже "поросла мохом".

* * *

В цю ж першу подорож по Туркменістані мене обікрали. Недарма була прикмета при виїзді з Харкова! Недарма надивлялась я всю дорогу на свою новеньку валізочку і її вміст! її вкрали! Поїзд оцим тонесеньким ланцюжком рейок через піски йде тільки раз на добу, всідати треба було ввечорі, а в Мерві десь уночі вставати о третій годині. Як ми влізли у набитий людьми вагон, якісь двоє статечних людей-европейців, таких порядних, заговорили до мене, ще й постаралися мені місце на полиці. Я передбачливо поставила валізку собі під голову і ми ще поговорили трохи. "Спіть, спіть, ми вас розбудимо!" І чого на мене такий сон наліг, що я справді відразу почала спати? Коли засинала, то ще чула, що мою валізку зняли вниз, але я думала, що мої порядні сусіди оберігають мій сон та для моєї зручности спустили вниз валізку. Тривожний голос не заговорив у мені: валізка має бути біля мене. Але розлилась якась загіп-нотизованість, це я часто її відчувала — хочеш зробити своє і не можеш. Як це злодії роблять, що примушують втрачати силу волі, силу опертя?

Прокинулась — ні чемних молодих людей, ні валізки. От, було переживання! Я ж узяла з собою все, що було в мене найкраще, а тепер нема навіть на зміну сорочки. Гола! І я сама винна, сама! Моя довірливість!

До світанку сиділа я там на станції і була така розхвильована, що мусіли курити папіроси одну за одною, без пам'яті... Аж затруїлася! Ще добре, що гроші й документи я не вклала в валізку і вони збереглись. Я купила на базарі в Мерві якусь дешевеньку фантину і то в ній, на зміну з тим, що було на мені, перебула до кінця відрядження. Кілька днів згодом мене викликали до міліції: чи це моя валізка? Знайдена за Мервом під залізничним насипом, розбита й порожня.

З трудом отямилась я від цього шоку. Та помалу почала забувати, захоплена середньоазійським антуражем.

14

Мерв! Колись — столиця багатого царства Бактріяни, тієї казкової країни Айр'янем-Веджо, де народився пророк Зарату-стра. Перекази й легенди малюють цей край, як квітучий розкішний сад, з буйними врожаями плодючої землі, з безліччю худоби, коней, черед і отар, густо залюднений, із селами, містами, а в них — палацами із журчливими водограями у палацових парках. Жили тут щасливі люди Айр'янем-Веджо.

А тепер це — малесеньке містечко серед пустелі, зрошуване каналами, маленька станційка. Ліплені хатки з пласкими дахами. На околицях містечка — повстяні юрти. А далі — пісок, пустеля. В цій пустелі, кажуть леґенди, в цих пісках засипано немало твердинь і палаців, тут була колись першорядна іригація, що зрошувала цей край...

Тепер... маленька оаза, де плекають потороху бавовну.

Що ж тут можна почути й побачити, коли ми живемо в кімнаті шкільного гуртожитку, маємо призначення працювати в райвиконкомі і не стикаємося з місцевою людністю, щоб набувати собі мовної практики? Ті кілька слів, що привезли ми з собою із Харкова, недостатні, а в райвиконкомі їх і не треба, бо все діловодство ведеться російською мовою.

Але ж Мерв це все таки осереддя найбільшого туркменського племени теке, одного з десятьох. Кожне плем'я має свої відмінності в побуті, звичаях, одежі, діялекті і навіть у взірцях своїх знаменитих килимів. Чули колись про текінський килим? То це з Мерва. Такий килим витканий з вовни, пофарбований не фабричними, а своїми, рослинними барвами, він ніколи не вилиняє. Такого килима кладуть на землю і по ньому товчуться, бруднять, — аж тоді він набуває своєї найбільшої вартости. І ці килими тчуть ось ці царственні жінки, що ходять по вулицях і на базарі Мерва у своїх височенних "тапи" на голові, оці жінки, що сидять гордо і незалежно біля мервської станції, дожидаючи свого поїзда.

Така спека, а вони в усій своїй ошатності: в довгому до землі малиновому "койнеку" з чистого шовку, на грудях нашиті срібні монети й прикраси, на голові оте "відро, перевернене догори ногами", також усе обшите срібними монетами. Та це ж одежа хорезмійських цариць, як вони показані на старовинних монетах, медальйонах, фресках, барельєфах. Ця одежа туркменок не міняється тисячоліттями і, як видно, тепер, під натиском совєтизації, не збирається зникати. — Чи справді? — Візьмім тільки одне "тапи". Нефретіті єгипетська фараонеса, стоїть у всіх музеях світу в такому "тапи", а вона — принцеса сусіднього мітаннійського царства. Ґеттські божества чи цариці показані на скельних барельєфах у таких самих "тапи"...

А це ж та країна, де жінку ще так недавно купували й продавали за калим. Ні, калим це, мабуть, якесь пізніше нашарування, бо текінкам не прищепився рабський звичай ісламу закривати своє лице, замотуватися в паранджу. Текінки зовсім не закривають свого обличчя.

А що мене дуже таки здивувало, то це те, що вони не мають нічого з розплесканого монгольського вузькоокого косоокого типу. Вони мають правильні, дуже пропорційні риси. Я навіть бачила синьооких русявих туркменок у цих самих царських уборах на голові.