Лоліта - Володимир Набоков

шахових сесiях з Гастоном я бачив замiсть дошки квадратове заглиблення, повне прозорої морської води з рiдкими мушлями й каверзами на рiвному мозаїчному днi, яке бачилось нетямкому партнеровi мутним мулом та тьмарою сепiї. Перше ж тенiсне навчання, яким я колись мучив Лолiту (до того, як уроки великого калiфорнiйця стали для неї одкровенням), я тепер споминав як щось гнiтюче й тужливе — не тiльки тому, що мою безнадiйну ученицю так вiдразливо дратувала кожна моя порада — але ще й тому, що дорогоцiнна симетрiя корту, замiсть того щоб вiдбивати заховану в нiй гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день, в яснiй калiфорнiйськiй атмосферi Чампiона, на дивовижнiшому кортi край пiднiжжя крутих кам'яних сходiв, ведучих до Готель Чампiон, де ми стояли, менi вчулось, що я можу вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у чистоту її стиля, її душi, її невiд'ємної грацiї.

День був безвiтряний. Вона лупила мiцно й пласко, з властивим їй вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й ри мiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне моє пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди — справжнi гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд француза Деклюжi або бельгiйця Бормана — старих його друзiв й великих чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв їх завдати. Та хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що її гола рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що їй було лишень чотирнадцять рокiв? Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами.

Раптом бачу — звiдки їм взятись, з'являються двоє в тенiсних трусиках: рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно буває в старанних новачкiв, їхнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони їх не так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв, а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мої власнi гидавi громiздкi грiхи. Трохи безцеремонно всiвшись бiля мого дорогоцiнного в певному сенсi пiджака на лавицю збоку вiд майданчика, вони взялись вельми гучноголосно вихваляти низку ударiв, яка складалася з ледь не п'ятдесяти обмiнiв, якi Лолiта невинно допомогла менi доглянути та пiдтримати, поки розрив у серiї не змусив її видати стогiн при видi того, як смеш пiшов за межу, пiсля чого вона на мить заклякла, знесилена смiхом — золота моя комашка! Мене мучила спрага: я попрямував до фонтанчика питної води. Цим скористався рудий, щоб скромно мовлячи запросити на гру вчотирьох. "Мене звуть Бiлль Мiд", сказав вiн, "а це, Фей Пейдж, актриска. Ма фiансе" — додав вiн (вказуючи своєю безтямно заброньованою ракетою на свiтську Фей, яка вже базiкала з Лолiтою). Я почав був вiдмовляти: "Дякую, але" — (ненавиджу, коли мою чистокровку вплутують у нiсенiтницю кепських чоботарiв), коли мене вiдтягнув дивовижно музикальний оклик: окремий козачок дрiботiв униз сходинками до нашого майданчика й робив менi знаки. Виявилось, що мене волiють на телефонi для екстреного позамiського виклику, — такого екстреного, що для мене навiть "тримають лiнiю". "Йду", сказав я, схопив пiджак (важкiсть кольта у внутрiшнiй кишенi) й сказав Лолiтi, що зараз повернусь. Вона як раз пiднiмала м'ячик (у європейський спосiб, тобто сполученим злином носка ноги й краю ракети, що було одною з не багатьох гарних речей, яким я її навчив) i всмiхнулась, — вона всмiхнулась менi! Певний зловiсний штиль дозволяв серцю триматись на плаву, поки я слiдував за хлопчиськом до готелю. Є коротка американська фраза, в якiй викриття, вiдомста, катiвня, смерть i вiчнiсть виражаються через на подив вiдразливу формулу "дзiс iс iт", — "ось воно!", "отож-бо воно так!" Я залишив Лолiту в немайстерних руках, та байдуже. Буду, звичайно, боротись.

Люто боротись. Краще все знищити, нiж вiд неї вiдмовитись. Так, дiйсно, крутуватi сходи.

В бюро готелю горбоносий чоловiк з вельми темним, думаю, минулим, яке варто було б розстежити, передав менi повiдомлення, написане його рукою.

Мiжмiська лiнiя мене-таки не дочекалася. В записцi йшлося: "Мiстере Гумберт.

Дзвонила директорка Бурдалейської (так!) школи. Лiтнiй номер: Бурдолей 2-82-82. Будь ласка подзвонiть їй негайно. Надзвичайно важлива справа".

Я склав своє довге тiло в телефонну будку, прийняв пiгулку й упродовж десяти хвилин бився з почварами примарного простору. Поступово налагодився деякий квартет; сопрано: такого номера немає в Бердслеї; альт: мiс Пратт поїхала в Англiю; тенор: Бердслейська школа не дзвонила; бас: дзвонити вона не могла, бо все одно нiхто не знав, що в цей день я буду саме в цьому колорадському готелi. Боляче вражений мною горбоносий службовець погодився з'ясувати, чи викликали мене взагалi з "Бурдолея". Виявилось — не викликали.

Ймовiрно, якийсь мiсцевий пустун набрав номер i дременув. Я подякував службовцю. Вiн вiдповiв: нема за що. Побував у дзюрчливому пiсуарi й зарядившись у барi, я пустився в зворотну путь. З першої ж тераси я побачив наш корт: вiн бачився дитячою грифельною дошкою завбiльшки — погано витертою. Золотиста Лолiта брала участь у грi змiшаних пар. Вона рухалась як прекрасний iталiйський янгол — серед трьох огидних калiк фламандської школи.

Один з них, її партнер, мiняючись з нею сторонами, блазнiвським жестом хляснув її по заду ракетою. В нього була навдивовижу кругла голова, його брунатнi штани зовсiм не пасували до тенiсу. Запала нiякова мить — вiн побачив мене на сходах i, вiдкинувши ракету — мою ракету — став дертись по крутому загону, що вiдокремлював тенiс вiд бульвару. Вiн трусив п'ястями й лiктями, навмисно комiчно зображаючи птаха з недорозвиненими крилами, й видерся так, на кривих ногах, до вулицi, де його чекало димчасте сiре авто.

Наступної хвилини й вiн i сiрий серпанок щезли. Коли