Лоліта - Володимир Набоков
Менi поболювало горло; я стояв, глитаючи, край вiкна й дивився на романтичну скелю, повислу високо в реготливому змовницькому небi.
"Моя Кармен", звернувся я до неї (iнодi я звав її цим iм'ям), "ми лишимо це пересохле, пекельне, свербляче мiсто як тiльки тобi дозволять пiднятись".
"До речi — менi потрiбнi мої речi", проказала гiтанонька, пiднявши горбом колiна й перейшовши на iншу сторiнку газети .
"Тому що, знаєш", продовжував я, "нема сенсу сидiти в цьому мiстi".
"Нема сенсу сидiти будь-де", сказала Лолiта.
Я опустився в кретонове крiсло й розкривши красивий ботанiчний атлас, спробував у зумливiй вiд спеки тишi, знайти в ньому мої квiти. Це виявилось неможливим. Трохи згодом десь в коридорi пролунав музикальний дзвiночок.
Я не думаю, щоб у цьому претензiйному шпиталi було бiльше дюжини хворих (з них "троє або четверо божевiльних", як менi весело заявила раз Лолiта); i, звичайно, службовцi мали надто багато вiльного часу. Проте — теж задля шику — суворо дiяли правила. Визнаю, що часто приходив у не вказанi для вiдвiдин години. В поривi мрiйливого лукавства, схильна до видiнь Марiя Лор (наступного разу їй примариться une belle dame toute en bleu, пропливаюча по Гримучiй Ярузi в Нью-Лурдi), схопила мене за рукав, силячись мене вивести. Я поглянув на її руку; вона забрала її. Iдучи — iдучи з власної волi, — я почув, як Долорес Гейз повторює менi, щоб я завтра вранцi принiс їй — не могла пригадати всього, що їй треба було в сенсi носильних та iнших речей: "Принеси менi", крикнула вона (вже поза полем зору, адже дверi здригнулись, дверi зачинялись, дверi зачинились) — "принеси менi нову сiру валiзу та мамину, мамину! "; та наступного ранку я дрижав од застуди, й п'яний був ущент, i вмирав у мотельному лiжку, де вона пролежала всього кiлька хвилин, i все, що я був сильний зробити, з огляду на цi колами бiгучi обставини, було послати їй обидвi валiзи з коханцем моєї вдiвоньки, могутнiм i щиросердим водiєм вантажiвки. Я ясно бачив собi, як моя дiвчинка показує Марiї свої клейноди... Звiсно, я був у дещо нестямному станi, й наступного дня я ще такий був хитливий i несформований, що, коли поглянув у вiкно ванної на сумiжну галявку, то побачив молодий гарний ровер моєї Доллi, що стояв там на своїй пiдпорцi, причому грацiйне переднє колесо було вiдвернуте вiд мене, як завжди, а на сiдлi сидiв горобець, — та це був ровер господинi, i зi слабкою усмiшкою хитаючи головою вслiд нiжному видиву, я ледь дочалапав до лiжка й довго лежав, тихо i свято, як сказано — цитую не зовсiм точно — в Роберта Браунiнга — Свята правда! Як Долорес На зеленому лужку Вирiза на власну користь Глупства та кiно-лузгу— вирiзає з пiстрявих журнальчикiв, оточуючих Долорес на всiх наших стоянках, а в мiстi мiж тим почали справляти велике нацiональне свято, судячи з гучних хлопавок — справжнiх бомб, — якi весь час трiскали, й точно о першiй п'ятдесят п'ять пополуднi менi почулось чиєсь свистiння за напiвпрочиненими дверима котеджу й за тим — стук.
Ще був вантажний шофер Франк — величезний хлоп: вiн зостався стояти на порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.
"Здрастє. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор питає, чи вже краще мiстеровi Гумберту, й чи збирається вiн завiтати тепер?" За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв, як зараз, видно було, що вiн пошитий з рум'яно-сiрої мозаїки шрамiв: в Iталiї, пiд час останньої вiйни, його так бехнуло, що вiн пролетiв крiзь стiну; однак, попри всi невимовнi калiцтва, Франк здатний був керувати колосальною вантажiвкою, бавитись рибальством, полювати, пиячити й невтомно користатись придорожнiми дiвками. Цього дня — чи то з нагоди великого свята чи просто з бажання потiшити хвору людину — вiн зняв шкiрянку, яку за звичаєм носив на лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця й мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою, чарiвливо нататуйованою на тильному боцi його понiвеченої руки: вказiвний i середнiй палець зображали її ноги, а на п'ясть припадала її голова в вiнчику з квiття. Ах, як чудово... зокрема, коли вона, як зараз, прихилялась до бруса, нiби хитра ея.
Я попросив його передати Марiї Лор, що я залишусь весь день у лiжку й подзвоню моїй доньцi протягом наступного дня, як тiльки буду ймовiрно почуватися полiнезiйського походження (в думках у мене ще траплялись похибки). Тут вiн помiтив напрямок мого погляду й зробив так, що праве її стегенце блудливо дригнуло.
"Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й посвистуючи пiшов з моїм дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча я був, як жаба кволий, вдягнув свiй фiалковий халат поверх кукурудзяно-жовтої пiжами й вiдправився в мотельну контору, де був телефон.
Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька вчора виписалась iз лiкарнi близько другої години опiвднi: її стрий, мiстер Густав, заїхав за нею iз цуценям кокер-спаньйолем, й привiтом для всiх, на Чорному Кадiлi Яку; вiн сплатив дольчин рахунок готiвкою й попросив менi
