Лоліта - Володимир Набоков
"Йди геть!", сказала вона.
"Злобство, курко, тебе не врятує".
"Добре", сказала вона. "Та ти не смiєш мене заганяти в пастку. Добре — нехай буде по-твоєму, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на сукнi в вiтринах".
"В яких вiтринах? Ось у цiй?" "Так, хоча б у цiй".
"Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче". Видовище було дiйсно мало привабне.
Дженджикуватий молодий прикажчик чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм оголена, без перуки й без рук. Судячи з її порiвняно незначної довжини й манiрно-грайливої пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона зображала, й далi зображатиме дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому станi, проте, вона не мала чiткої статi.
Поряд з нею стояла вища фiгура — наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати вiдсутностi однiєї руки. На пiдлозi, в ногах дiвицi, там, де старанно плазував прикажчик зi своїм iнструментом, лежали три тонких голих руки й бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'єднались у ввiгнутому положеннi, що нагадувало жахливий жест вiдчаю й мольби.
"Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер повозу нашого любого дружка".
Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав тiльки першу лiтеру й останнє число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угинанням за кольоровим склом, недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серiї, крiм його крайнiх знакiв, латинської Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi (котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi яснобородого ерудита, який посмоктує рожевими губами la pomme de sa canne та п'янiє вiд мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я зазнав, помiтивши, що лiтера Р наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не пам'ятав, мала слiди квапливо пробiглої олiвцевої гумки: цифри були замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню. Єдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi штату, сумiжного з тим, де був Бердслей.
Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув кришку, й ми виїхали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння новi комiкси i в бiлiй своїй блузцi, бриженiй вiтром, висунувши в вiкно правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'їхавши милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв, де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й слова, я навiдмах дав їй здоровезний ляпас, який смачно впав на її теплу тверду маленьку вилицю.
А за тим — розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування любовi, безнадiйнiсть чуттєвого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви її довгопалих нiжок, — й дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми обидвоє були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло пекельних тортур.
Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я — мигцем побачив знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник. Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв, представникiв кiлькох статей — та я нiчого не сказав. Пiсля ж виїзду з Уейса намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я насолоджувався тiєю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi їде за нами, та вже в iнших, позичених повозах.
Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю перескакував з одного типу авто в iнший. Такий спосiб пересування передбачає iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй.
Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу — почав з вiдкритого воза барви "Коледж Крем", перейшов на маленький седан "Голубий Горизонт", а потiм сполотнiв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж моїм "замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм, зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно, бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролету, "Сiрий Париж" Доджа...
Потреба постiйно виглядати його вусики й вiдкритий комiр — або його лисина i широкi рамена — змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi траплялись на дорогах — iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною коробочкою паперових
