Лоліта - Володимир Набоков
Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу i Чампiон, ми котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала компактною Домiнiонною Синню... Раптом моє авто, нiби вiдгукнувшись на муки мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп".
"Шина капут, мiстере", весело проказала моя добра дiвчинка.
Я зупинився на скраю гiрської прiрви. Лолiта склала на грудях руки й уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве заднє колесо. Нижня половина нещасної шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i попрямував до нього — з блискучою iдеєю позичити в нього пiдойму, хоч у мене була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче вдарився об камiнь — i утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла за машиною Траппа i з гуркотом проїхала повз мене, ба далi я почув, як вона судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся — й побачив, що моє авто повiльно уповзає.
Здаля я добачив голiвку Лолiти, кумедно сидячої за кермом, причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його.
За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти до хлюпотливої й нарештi зупиненої машини, я встиг подумати, що протягом двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа.
Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв її, Трапп круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта спитала, чи я не подякую їй за те, що вона так спритно загальмувала, коли авто раптом поїхало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у вивчення дорожньої мапи. Я вийшов з авто й почав "колесування", як називала цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум.
Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по звивам дороги, i її неможливо було об'їхати. З її кабiнки випурхнув шматочок гладкого срiбла — внутрiшня обгортка жувальної гумки — й, полетiвши назад, припав на мить до нашого переднього скла. Менi спало на думку, що, якщо я дiйсно з'їжджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь. На всяк випадок (як сказав той Гумберт, що сидiв на сушi, тому Гумберту, котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати — наприклад, перетягнути пiстолет з коробки в кишеню, — щоб бути готовим спожити свободу безумства, коли воно зiйде.
20.
Тим, що я дозволив Лолiтi займатись еатральною дiяльнiстю, я дав їй змогу (закоханий бовдур) навчитись усiм вивертам зради. Як тепер з'ясувалось, справа не обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання, як i що являє собою основний конфлiкт в "Геддi Гоблер"; або в яких сценах "Любовi пiд Iльмами" вкрай зростає дiя; або: з чого складається переважний настрiй "Вишневого Саду"; насправдi їй подавались рiзнi способи зраджувати мене. О, з яким обуренням я тепер згадував ту "задану їй симуляцiю п'яти почуттiв", якою вона так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я сидiв так, щоб непомiтно спостерiгати за нею, коли вона, рухаючись як суб'єкт пiд гiпнозом або учасник мiстичного ритуалу, й нiби дляючи сублiмовану версiю дитячої гри, в якiй дiвчатка в'являють себе дiвами, зображала мiмiкою, що би вона зробила, почувши стогiн у пiтьмi, побачивши зовсiм новеньку молоду мачуху, проковтнувши що-небудь несмачне, на кшталт жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому саду, або доторкнувшись до того чи iншого неiснуючого предмета хитрими, тонкими пальцями нiмфетки. Серед моїх паперiв зберiгся мiмеографiчний список наступних завдань.
"Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i тримаєш пiнпонговий м'ячик, яблуко, липкий фiнiк, новий пухнасто-фланелевий тенiсний м'яч, гарячу картоплину, льодяний кубик, кошенятка, пiдкову, кишеньковий лiхтар цилiндричної форми.
Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi: хлiбний м'якуш, гумку, ниючу скроню близької людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку.
Ти — слiпа дiвчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, наступних людей: Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака; Дiда-Мороза; немовля; регочучого вiд лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька".
Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i при мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв! Крiм того, iнодi, в особливо сприятливi бердслейськi ночi, я обiцяв їй яке-небудь задоволення або дарунок, якщо вона попрацює для мене, й хоча її рутиннi стрибки з розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи паризьких petats rats, скiльки стрибки тих голоногих дiвчин в коротеньких спiдницях i товстих светрах, якi зорганiзованими скриками й гiмнастичним шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж ри мiка її не зовсiм ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все це було нiчим, в порiвняннi з невимовним свербом насолоди, який я зазнав вiд її тенiсної гри: можу тiльки сказати, що то було дражливе, несамовите вiдчуття якогось повисання на самому скраю — нi, не безоднi, а неземної
