Володарка Понтиди - Косач Юрій
Найбільший з них розставляє мов на шаховій дошці нікчемні фігурки, аби здобути для себе та й тих, що будуть після них, якнайбільше влади. Що їм народи, чернь! Влада — їх мета і вони не шкодували для її осягнення нічого. Були рушієм життя — не високі мрії філософів, не мудрування мудреців, не подвиг маленьких людей, що вірили в честь і самопосвяту. То ж невеличким гвинтиком у тій могутній конструкції, що порушалась не витівкою учених як Ньютон, Аркрайт, а ненавистю, злобою і жадобою до володіння, була княжна Дараган, королева Понтиди, яка, неначе тая Коломбіна у комедії мессіра Гольдоні могла б зіграти свою невеличку роль і разом з Вельзевулом провалитись крізь діру у театральне підземелля...
Але я затримав ці думки про себе. Коли карета спинилась біля церкви Санто-Сальваторе, я, не прощаючись з Афендиком, зіскочив. Зорі заповідали вже світ.
Проте мені було не до сну тієї ночі. Жінко, чи я збагну коли-небудь твою істоту? Я бачив мою княжну в богомільному настрої, босу і біля "Пієти" у Ватікані. Але вона ж стояла і перед олтарем Баффомета-Сатани та просилася, щоб її покладено на жертвенний камінь Ізіди! Крихкість — ось ім'я тобі, жінко...
Як княжна, так і я, ми не належали до якихсь святох. Мене, правду сказавши, від того верне. Я ніколи не займався пі кабалістичними розрахунками, ні алхімією, ні гороскопами — адже ж живемо у сторіччі всевладного розуму! Тільки і ємна людина шукає розради у всілякому чортовинні. Цур і пек йому! А може княжна справді вірить в те, що треба ставити і чортові недогарок? Може вона таки справді і породи бісиць і відьом з Лисої Гори?, Ні, тут у тому чортовинні мені не розібратись. Наламаєш тільки лоба, але до правди не доберешся. Ні, тут справа не твого розуму, друже; скажи собі отверто, так, як казав поет Торквато Тассо, блаженної пам'яті: "кожна жінка пошиває довірливих у дурні. Вона вводить їх у рай, а попадають вони в пекло".
Вже за вікнами світало, коли я знітився од своїх дум і поринув у важкий сон.
5
Наша подорож до Пізи була тріумфальною. З палацу Спада нас виїхало з двадцять карет. Княжна, що проголосила тепер себе "принцесою Дараган", не кажучи про інші титули, (які повторювано покищо надто дискретно), взяла із собою крім домашньої челяді, ще зо три десятки зовсім випадкових людей. Навіщо вони здалися? З одного боку — княжна мабуть хотіла блиснути таким великим двором, з другого — до неї самі прибилися всілякі особи, що вбачали з цієї подорожі користь і для себе. Крім цируликів, лікарчуків, що хизувалися, начебто вони безболісно рвуть зуби, і лакеїв, якими командувала все та сама Франціска фон Мешеде, було тут галасливе гроно всіляких вертихвісток, польських і італійських, враз із своїми чічісбеями. Була тут опецькувата донна Марія-Магдалена Мореллі, або як вона себе називала "Корілля Олімпіака", що величала себе поетесою була весела вдова венеціанського прокурора Єлисавета Фоскаріні, що ганялася за своїм другим чоловіком, сеньором Божо, який її обдурив і втік, були карані за шахрування в картах Анета Моросіні і Коара Песаро, а також пристаркувата Люкреція Нані, що тримала по різних містах шахрайські ігорні доми; була Маріна Загарола — Роспільйопі, яку малювали всілякі богомази в Римі і у Флоренції оголену і оточену лебедями та янголами; були полячки — самозванки, що називали себе Любомірською і Собєською та ще кілька дзиг. Всі вони себе величали прінчіпесами, марчезами і контесами, а на ділі це були здебільшого відомі причепи-придзингльованки, що явно і неявно промишляли найстарішим в історії людства ремеслом, більшість з них були вже добре підстаркуваті, не втрачали надій ще підчепити якогось телепня з добре набитою калиткою.
В першій золоченій кареті, присланій графом Орловим, подорожували княжна Алі Емет, Афендик, резидент д'Антіччі, Франціска фон Мешеде, Христанек і я, а за нами тяглися карети з Доманським, Рокатані, жевжиками, агентами Радзивіла, та всілякою іншою шушваллю. Кардинальські підшептувачі, абати і пара ченців їхали окремо, посадивши із собою, начебто для побожного напучування, кілька марчез. Кінно їхали форейтори і лакеї, а позаду всіх карети з челяддю, якій було всеодно куди їхати і за чим.
Ми прямували до Пізи морським побережжям: через Чівітту-Веккію, Гроссето, Сієну, Сан Міліато, робили зупинки, під час яких вся кумпанія жерла і хлестала вина до схочу. Я згодом пересів до останньої берлини, до нетитулованої братії, бо з нею мені було веселіше: вона була дотепна. Всіх приплентачів і дармоїдів, що вертілися біля княжни, ця кумпанія знала як облуплених і величала їх водноголос пройдисвітами. Був це простий народ, який знав, що і до чого. Як тільки ми виїхали з церковних володінь, то подорожні гуторили вільно, незважаючи на нікого.
Мене хоч розвеселяла челядь, бо в передній кареті всадовилися пихато ад'ютанти і нахлібники, надуті як сичі, або ластилися із своїми мадригалами. Це підлабузництво було нудне. Зате княжна, як видавалось, була зачарована. Тиренське море, то наближалось, то віддалялось, воно було блакитне, срібліло в сонці; дедалі краєвиди були привітніші: задля синіли тосканські взгір'я і линуло роздзвіння кампанія. Під час постоїв, у гаях та у левадах, галайстра вибігала з карет та забавлялася як навіжена. В містах за каретами і поряд з ними бігли натовпи жебраків, циган, роззяв і нероб, які простягали руки по подачки; хоч не знали гаразд, хоч і куди проїздить. Тільки поблизу Пізи, навіть вже в Чівіта Веккіа нас зустрічали сановиті патриції і ратмани та народ, що дер горлянку окликами "Еввіва імператріче Катаріна", поки їх не повчили, що це їде не Катерина, а Єлисавета.
Тоді вони горлали із ще більшим запалом і, звичайно, домагалися грошей. Княжна розкидала їх пригорщами.
Однак справжнє величання почалося, коли ми нарешті побачили похилу пізанську башту. Кінні жандарми цілим деташментом виїхали нам назустріч, а за ними громада патриціїв, абатів і ченців. Всіляка босота, аж шаліла, бо вже либонь прочувала про щедрість "прінчіпесси ді Russia". Я знов сидів у кареті з княжною і думав собі, хто це і навіщо роздмухав всю цю веремію, що могла втішати хіба тільки йолопів. Ми прямували понад річкою Арно, до Кампо-Санто, де біля мосту був палаццо д'Есте, куплений чи тільки найнятий адміралом Орловим. Серед всієї метушні і гомону, бо юрба нас не відпускала і коням не давала ходу, я, сердитий на все в світі, думав про Галілея, що був громадянином Пізи та був суджений мрякобісами. Але з усіх, хто їхав у кареті, ніхто не знав його імені і ніколи не чував про такого.
Місто Піза, невелике, але чепурне, було вмаяне корогвами, килимами, гірляндами квітів, гербами; дзвони гуділи з усіх усюдів, нас, за всіми ознаками, вже давно чекали і як тільки ми в'їхали на майдан, щоб наблизитись до палаццо, народ з'їхав зовсім з глузду. Голодранці підбігали, товклися, вистрибували на підніжки карет, домагаючись нахабно грошей так, що жандарми цю галайстру відганяли і лупцювали палашами.
Нарешті осаджено коней перед палаццо д'Есте, де стояв деташмент російських матросів. Громове "ур-рр-а!" покотилося по площі і все палаццо висяювало в сонці. "Еввіва" і "ур-ра" злились в один гул.
Я дивився на княжну. Ще ніколи не зазнавала вона такого вшанування і я розумів, що їй, як кожній жінці, з їхньою натурою, було приємно бути в осередку такої уваги. Підобравши сукню з довжелезним шлейфом, який несли дві фльондри, з усіми своїми кавалерами і бабським почтом, за який я не дав би і понюшки табаки, вона поступала по широких сходах палаццо. Над навстіж розчиненими дверми різьбився герб д'Есті, хоронений двома камінними левами з роззявленими пащами. На сходах був дорогий килим, а офіцери Орлова стояли, виструнчившись, з оголеними шпагами. Як тільки княжна переступила поріг, з балкону чи із палаццо, невидимий оркестр загремів військовим маршем.
Обабіч сходів офіцери салютували. А на самій горі стояв сам адмірал — граф Олексій Орлов-Чесменський, який, взрівши княжну, спрокволу сходив до неї назустріч. Всіляке отамання стояло, не рухалось, на горі. Мені показали сивого, другого адмірала Грейга; мого земляка — третього адмірала Арфу; сумирного адмірала Свиридова, який насправді командував ескадрою і був властивим переможцем, — як мені казали, — під Наваріном, Чесмою і Хіосом, тобто Орлов пожинав чужу славу з ласки свого братана, царициного любаса. Були там і менші рангом офіцери — лейтенант Ільін, що сам спалив три турецькі кораблі, капітан Литвинов із морської піхоти, бригадир Ганнібал та інші. Всі вони поводились ґречно, але обличчя їхні були камінні і важко було сказати, що вони собі думали про всю цю чудасію. Було також кілька іспанських і пруських офіцерів, два-три ангелянці, які дивились на нашу кумпанію, я б сказав, з неприхованим презирством. Автім, я всіх їх розумів. Це були суворі морські вовки, загартовані в битвах і хуртовинах, що їм було по нашій різношерстній братії?
Я про себе ремствував на княжну, бо, я ніколи не брав би з собою це сумнівне товариство, на якого дідька воно власне здалося кому-небудь?
Що ж до Орлова, то він ішов як завжди осяяний, дебелий як арабський огир, у синьому каптані з червоними вилогами і золотими еполетами, з андріївською лентою на грудях, увесь у зорях, прип'ятих діамантами. Прищуливши масні очиці, він споглядав на княжну як кіт на сало, копилив товсту губу, а шрамище перетинало йому обличчя від вуха до підборіддя. Вгодований лобур'яка, — погадалось мені, — на царициних хлібах і десятинах та на рабах! Він мені зразу ж видався іншим, ніж тоді, коли я його побачив вперше: зневажливий, нахабнющий, пихатий; цього чванька аж розпирало. Ось таке велетенське одоробало, бицюган, що аж мінився від золота і алмазів. Але я відганяв зайві думки. Адже ж він робив нашу справу, він був вже наш.
"Вітаю, ваша величність!" загудів він басилом і припав до ручки, а тоді підставив свою і повів княжну в головний зал, а за ними повалили всі інші, звичайно і наша потолоч, мішаючись з адміральським почтом. В залі метушились лакизи; сотні свічок відбивались у дзеркалах; із стелі зівисали павуки з мигтіючими свічками, аж рябіло в очах. Величезний стіл стояв підковою, при ньому могло б всадовитись зо три сотні гостей.
