Лоліта - Володимир Набоков

Мужчина з широкою спиною, лисуватий, в бежевому спортивному пiджаку й темнобрунатних штанах, слухав, що повiдомляла йому Лолiта, яка, висунувшись з нашого воза, казала дуже швидко й при цьому махала вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями, як бувало, коли йшлося про щось серйозне й невiдкладне. Мене вкрай здивувала — здивувала з болючою силою — якась велемовна свобода її поведiнки, яку менi важко змалювати, та це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця, може. За тим я побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до своєї машини — широкої будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька, з такимож як у дядька Густава рiвно засмаглим обличчям, бiльш округлим, нiж моє, пiдстриженими темними вусиками й дегенеративним ротом у виглядi рожевого пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли — я вернув до воза.

"Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?" "Який ланець? Ах — той. Ах, не знаю. Питав, чи є в мене мапа. Заблукав, певно".

Ми поїхали далi, i я сказав: "Тепер послухай, Лолiто. Не знаю, чи ти брешеш менi чи нi, й менi однаково на цю хвилину; та цей добродiй їхав за нами весь день, i я вчора бачив його вiз в нас у заїздi, i я маю пiдозру, що це полiцiйний агент. Тобi добре вiдомо, що трапиться й куди тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюхає щось. А тепер скажи абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому".

Вона засмiялась.

"Якщо вiн дiйсно полiцiянт", вiдповiла вона верескливо, та доволi розумно, "то глупiш за все було б показати йому, що ми перелякались. Iгноруй його, татку".

"Вiн спитав тебе, де ми їдемо?" "Ет, це вiн вже сам знає!" (глузлива вiдповiдь).

"В усякому разi", сказав я, вiдступаючи, "я тепер побачив його пику.

Красою вiн не вiдрiзняється. Мiж iншим, вiн дуже схожий на мого двоюрiдного стрия, на прiзвище Трапп".

"Може вiн i є Трапп. На твоєму мiсцi я б — ах, диви, всi дев'ятки перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано сказала вона, вказуючи на одометр, "я була впевнена, що нулi зупиняться й перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд".

Вперше, здається, вона так невмисно пригадувала догумбертiвське дитинство; можливо, ця сцена навчила її таким реплiкам. Цiлком мовчазно ми рушили далi. Погоня щезла.

Та вже наступного дня, як бiль ракової недуги, який повертається мiрою того, як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий червоний звiр. Проїзду на шосе того дня було мало; нiхто нiкого не обганяв, i нiхто не стремiв затиснутись мiж нашим скромним синеньким повозом та його державною червонотiнню: пустун чародiй нiби заворожив iнтервал, встановив зону, сама точнiсть i стiйкiсть якої ховали в собi щось криштальне й майже художнє. Наш переслiдувач з цими набитими ватою плiчми й дядечковими вусиками нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'єднує його з нашим убогим седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз, котилися знов пiд гору.

Ми слухались вказiвок дозволеної швидкостi. Ми давали можливiсть перейти — до наступного класу — дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не проїжджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами ма ематичним мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: її зрадiле око, її палаючу щоку.

Керуючий рухом полiцiянт, у вихорi так i сяк схрещуваних вулиць, на тридцять по четвертiй опiвднi, при в'їздi в фабричне мiсто, став тiєю дланню фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i за тим тiєю ж рукою вiдрiзав шлях моїй тiнi. Довга отара возiв зрушилась i поїхала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, — i за тим спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку.

Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе, моєї тiнi нiде не було видно.

Лолiта презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо його збутись".

"Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", вiдповiв я.

"Ти перевiрив би своє... свiтлосприйняття... якби зостався в контактi з ним, мiй коштовний татко", проказала Лолiта, звиваючись у кiльцях власного сарказму. "Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом.

Ми провели похмуру нiч у прегидкому мотелi пiд широкошумним дощем, i допотопних-таки перунах, якi без упину гримiли над нами.

"Я не дама й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась грози.

Ранковий снiданок ми їли в мiстi Ана, нас. 1001 ос.

"Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось".

"Твiй гумор", сказала Лолiта, "є досить вельмипотiшний, дорогоцiнний татко".

На той час ми вже доїхали до полинного степу, i я був нагороджений