Володарка Понтиди - Косач Юрій
"Побачите, то ще й подякуєте мені..."
Збіговисько поринало б у темряві, якби не факели і ліхтарі. Відблиски від них зловісно вигравали на червоній завісі. Більш чудернацького зборища важко було собі уявити. А коли вдарило дванадцяту почалася така чудасія, від якої я остовпів. Завіса розсунулася і там, на другому постаменті, височився бовдур — постать либонь чорта, ось такого, якого я, намальованого, бачив на образах про Страшний суд у нашій бакланівській церкві. Сатана сидів увесь позолочений, з короною на голові; вирла у нього мабуть від фосфору світилися; язичище він висолопив, у руках тримав скипетр і державу, навкола голови був ореол штудерно зроблений з золотих промінів, що своїм плетінням зображали гадюк. Чортяка сидів на позолоченому престолі, вишкіривши ікла, розставивши дебелі ножища, з копитцями як у цапа. Був теж у нього довжелезний хвостяра. Коли розсунено завісу, перед сатаною стояв, простягши руки, дядько у чорній мантії, розшитій всілякими візерунками. Тут були знаки Зодіяка, геометричні фігури, подоби зміїв і драконів, невідомі мені літери. На голові височилась мітра, на подобу тіари, позначена химородними візерунками. Дядько повернувся до нас обличчям: на мармизі у нього була маска. Афендик прошепотів: "Дивіться, кавалере, це ніхто інший як Джозеф Бальзамо або граф Каліостро, всесвітній маг і чародій. Я й не гадав, що його тут побачимо..."
Корінястий дядько, цей самий Каліостро, начебто головний жрець, чи чортівський кардинал, почав правити своє служіння, якщо можна так назвати оте гидке торохтійство, та ще й по латині. Голосюга у мерзотника був скрипучий; два прислужники в червоних мантіях йому допомагали, волаючи час від часу "Гарр, гарр..", а всі, що стояли перед чортячим жертівником із смолоскипами, били поклони і горлали: "Глорія Люциферу! Глорія Вседержителю"... Бугаїсько — жрець їх підбадьорював. Дедалі в печері робилося глітніше, і від диму факелів і від смердючого відьомського кадила, яке роздмухували прислужники. Десь узявся чорний цап, що плутався між ногами, мекав, прочуваючи, що його ведуть на заріз. Зграя котів, яких випущено з клітки, шугала між людьми і жалісно нявчала. Не дивно, що від того всього чортовиння, гармідеру, вівкання і виття, серед цих подоб сатани, що були скрізь, від драконів і гадів з розжевреними пащами, чортомільці чманіли. Вони або підвівкували бицюганові в мантії, або, взявшись за руки, рівномірно хиталися, підстрибували і пританцьовували, ревіли як стадо баранів, або іржали немов біснуваті кобилиці, заходилися то несамовитим реготом, то жалісним голосінням. Бугаїсько Каліостро скинув свою мантію і товкся перед подобою сатани, голий до пояса. Руки і рамена були у нього прикрашені золотими перстенями і браслетами, на грудях звисав золотий ланцюг, а на шиї було намотане чорно-багряне намисто. Він зійшов до меншого, продовгастого олтаря — простіше сказавши, обтесаного чорного каменя, здер покривала з двох статуй — як сказав мені Афендик — Ізіди і Афродіти, а тоді ревнув не своїм голосом, що він хоче прославити Неперевершену Ізіду. Вся братія вже зовсім одуріла.
Дівки та й підстаркуваті бабиська, які стояли напереді, оповиті також у мантії, з простертими руками кинулись до бицюгана і одна перед другою волала: "Вседостойніший! Всепропросвітлений! В ім'я Люцифера благаю — вибери мене!.."
Про що їм ішлося, ми вмить побачили. Бугаїсько-Каліостро не звернув ніякої уваги на очманілих голосільниць, а зразу ж ткнув пальцем на одну, що стояла поблизу в масці, оповита киреєю, з розпущеним волоссям. Афендик пошепки сказав мені, що це Каліострова жінка, Джулія Лорензаччі, його помічниця в чаруванні і у всіляких темних справах. Прислужники метнулися до неї, схопили впіл і поклали на камінь, стягнувши з неї кирею. Так вона собі й простяглася, в чому матінка її породила, чорнокоса, смаглотіла, навіщена трясцею. Уся зграя аж подуріла, мабуть не вперше розважаючись такою чудасією. Бугаїсько поставив біля дівки дві здоровенні чорні свічки, братія обступила її, а прислужники нудними голосами завели свої собачі моління.
Каліостро — жрець ще трохи попиндючився біля камінюки з голою жінкою, загорлав свої заклинання на честь Ізіди, а тоді пішов у головний олтар, де повідбивав свої поклони сатані та заревів: "Глорія Баффомету! Глорія Люциферові Всемогутньому! Глорія Владареві!" Всі за ним завили "Глорія" і попадали ницьма. Бицюган накинув на себе мантію, на цей раз жовто-кармазинову, схопив золоту чару, в якій клекотіла добра сулія оковити, і підійшов знов до жертви, що розкинулась на камінюці, а тоді сам сьорбну" декілька добрих ковтків того чортячного питва і поставив;отій дівці Лорензаччі на живіт. Вона підвелася і притьмом видудлила чару. Невідомо, що це було за питво, але бабище від нього осатаніло і почало навіжено верещати, а за нею і бицюган-жрець і всі біснуваті, що юрмилися біля олтаря, і закружляли в підскоках й завертілись дзиґами як очманіла череда. Видовисько призводило мене до млостей і я Афендикові сказав, що хочу йти геть від цього усього чортовиння. Цього рейваху, вереску, вівкання мені було вже вдосталь. Афендик сказав, що й йому це чортовиння остогидло, тільки лукаво підморгнув, щоб я роздивився по народцеві, який тут кімшився, чи, бува, не запримічу знайомих. Я повів тоді оком по цій чорноризній братії, куди затесався і наш супутник, Іван Єгорович. Йому до речі, причепили на шию навіть золотого ланцюха, з чортівською мабуть подобою, а тоді — гульк! Серед похмурих чоловічих постатей у киреях і масках я побачив нікого іншого як нашого шамбеляна Доманського! Цей потвора стояв, розкарячивши ноги, і півголосом підспівував всьому цьому песьому вівканню і лементуванню на честь Люцифера. Дедалі мене чекала ще більша несподіванка. Серед паній чи дівиць, які так рвалися до самопожертви на честь Ізіди і Афродіти, та у яких під чорними киреями не було нічого крім голого тіла, я вздрів, хто б це погадав! княжну Дараган-Володимирську, Даму з Азова, вона ж графиня Піннеберг чи пак княжна Селінська! От такої! Я глипнув на Афендика, а цей єхида, підсміхаючись, кивнув головою — так, це ніхто інший, а тільки наша королева Понтиди! Я здеревів, отетерів, мені стало аж млосно, мене самого брали чорти, як і тих усіх, що тут зібралися. Я шарпнув Афендика, скипівши: геть звідсіля, щомерщій геть...
Карета, до якої ми дібралися з цих катакомб, нетрів і печер, чекала нас на тому самому розстаю доріг. Служник світив нам ліхтарем. Ми мовчки всадовилися і карета помчала в напрямі сонного Риму. Було вже добре після півночі. Афендик сказав, що коли півні пропіють, то вся ця чортовинна галайстра метнеться, хто куди. Чудасії такі справляють хіба тільки поночі. Я думав свої гіркі думи, а Афендик дрімав, сповившись н кирею. Я ще не міг прийти до себе, щоб з ним говорити. А говорити либонь було про що.
"— Довго ще буде тягтися ця комедія? Що ще там буде?" — Промовив я нарешті, коли ми майнули поуз брилу Латеранума. Афендик захихотів.
"— Краще не питайте, кавалере. Ми своєчасно звідти видерлися. При вашій палкій вдачі це могло б призвести до неприємностей..."
"— 3 жиру бісяться, — сказав я, — всілякі вгодовані панки — кнурики, графенята та маркізи, а з ними і бабська потолоч, шукальниці пригод... А з тим Каліостро у мене свої порахунки. Він чаклував і мене кажанами." — "Дурисвітство, це правда,—мовив Афендик, — чорна магія, але справа глибша і я вас туди привів, щоб ви остаточно, кавалере, завершили своє пізнання нашого сторіччя, віку розуму. Існує велика змова, кавалере, до джерел і до висот якої нам не доступитися. Ця змова, неначе зграя кертиць, підриває всі основи доброго старого ладу. Недаремно достойний пан Вольтер мріє про те, щоб у провалля полетів шкереберть увесь ним зненавиджений наш безжурний світ. Зв'язки тієї змови сягають далеко, від Петербургу до Риму, від Парижу до Потсдаму... Маємо Кавалерів Рози і Хреста, маємо прихильників майстра Мартіна, маємо Іллюмінатів, маємо Академії Пальми і Орден Лебедів, маємо Великий Схід, маємо Нащадків Архітектора Адонірама... І є у нас Ведучі і Найвищі Брати, є Вітії і Настоятелі, є Брати Жаху і Збирачі Милостині... Наші сьогоднішні адепти Світлофора-Люцифера — одна з одмін Великої Таїни..."
"— Гріш їй ціна, цій Таїнї, — скипів я, — цю свиноту розігнати б канчуками, щоб не паскудила подоби людської..." Афендик підняв, наче перестерігаючи, свій палець.
"— Не так швидко, кавалере, ого-го! Ви не знаєте з ким матимете діло. Змова ця повсесюдна, всемогутня і все-секретна. До неї належать королі, княжата, філософи, міністри, і всі, хто словом і ділом може послужити здійсненню великої реформи..."
"— А як ви, поштивий мості Афендику, — засміявся я, — чи ви, бува, також у списку "адептів великої змови?..." Проноза посміхнувся й собі.
"— Де там мені, кавалере Рославче! Я—маленька людина і признаюсь, над дерзотність мудрствующого волію невідучість. У віці розуму, кавалере, я покидьок темного минулого А попав я, прихопивши вас, на це зборище тільки завдяки доброму приятелю Івану Єгоровичу Шварцу, нашому супутнику недавньому. Це, зважте в Москві і Петербурзі велиш людина, та й ранг його немалий: це один із Великих Братів; його вельми шанують, де треба. А тепер він подорожує по Європі... Що ж до мене, то, кавалере, голова болить від цих усіх адонірамів, люциферів та абідалів..." лисюра посміхнувся, роблячи з себе дурника. Але на дурника він не скидався. Я його просто з мосту спитався, яке ж відношення княжни до всього цього змовницького чортовиння.
"— Данина моді, нічого більше, повірте, — позіхнув Афендик, бо й справді був пізний час, — я не думаю, щоб її допустили навіть до Ордену Дев'ятьох сестер, а щодо чортовиння і до поклонів на пошану Баффомета, тобто безіменного Єства, серед народу відомого як Сатани, то, пробачте мені, це тільки жіноча цікавість. Чом же їй не познайомитись з практикою сатанопоклонства? Жіноцтво, — захихотів пройда, — славиться своєю допитливістю..." Я змовчав, бо був певен, що шальвіра нічого істотного більше не скаже. Але мені засвітало. Я збагнув, що я — тільки тріска на великій, бурхливій хвилі. Все було неспроста. У високому світі, за допомогою всіляких шальвір і таких дурників як я, довершувалась інтрига: хто кого? Проти були потентати цього світу — не тільки Людовики і Фридрихи із своїми міністрами і кардиналами, не тільки двори у Відні і Вестмінстері, проти була уся ота зграя темних, хоч і високопоставлених ділків, об'єднаних у різних секретних товариствах взаємної поруки.
